Ми зустрілися під час ланчу і мило проговорили хвилин із сорок, опісля я зясувала, що моя нова робота суцільне задоволення.
Вам у нас обовязково сподобається, з легким акцентом запевнив мене супервайзер, виймаючи з кишені салатовий носовичок. Не знаю, чому я відразу не запідозрила недобре, просто не знаю! і на вас уже багато хто чекає. Зазвичай ми не запрошуємо фахівців із вашої країни, але у вас дивовижна уява, гарне відчуття пропорції та міри. Це цінно.
Дякую! відгукнулася я, мало не лопаючись від гордості. Я можу більше!
Авжеж, відповів старий і пильно поглянув мені в очі. Ми саме на це і сподіваємося.
За тиждень я вже мала візу, квиток і аванс. Увесь цей час я перебувала в ейфорії і нікого не слухала. На вмовляння подумати я відповідала: «Це мій шанс», а розповіді про відібрані паспорти і повій умить присікала. Звісно, я дещо довідалася про нове місце роботи, і ця інформація мене заспокоїла. Назва «Snow Village Production» була знайома багатьом моїм колегам, прецеденти роботи закордоном теж були, а гарний сайт і солідний список фільмів і реклам остаточно мене переконали. Шеф відреагував доволі спокійно, мабуть, розуміючи, що нічого не здатен запропонувати натомість.
В очікуванні вильоту я випила грамів 200 віскі при тому, що взагалі його не вживаю. Якось допленталася до літака і спокійно проспала весь політ. Зазвичай я дуже нервую, коли під ногами двокілометрова порожнеча, але після такої дози мене мало що турбувало
У Польщі мене зустрів представник аеропорту з листом на моє імя. У листі було вказано адресу готелю й імя людини, до якої мені слід звернутися щодо оренди машини.
Здійснивши всі необхідні операції з її оформлення, протверезівши за цей час і купивши жуйки, я виїхала за межі міста, зупинилася на трасі й уважно вивчила маршрут. Узагалі на той момент я була дуже зібрана й уважна. Принаймні так мені здавалося. От тільки забула зарядити телефон перед польотом, і він був уже майже на нулі.
«Нічого, зарядиться в машині», заспокоїла я себе. Запал оптимізму мене не полишав, та, можливо, ще не вивітрилося віскі.
До місця призначення залишалося якихось 250 км, що з їхніми дорогами було марничкою. Я співала, курила і розмовляла з навігатором, який раптом замовк після зїзду з головної траси. Я не засмутилася, адже в моєму телефоні теж був навігатор. Та проїхавши 100 км, а точніше 99, я заглухла, просто посеред неосяжної засніженої пустелі без ознак цивілізації. Ген-ген за видноколом ледве видніли гори, де, вочевидь, і розташовувалося місто, до якого я планувала дістатися до настання сутінків.
«Та, мабуть, не судилося», подумала я тоді і рвучко захлопнула капот. Сівши в машину, я перевірила телефон. Він встиг підзарядитися, але мережі не ловив.
Я закурила
Викуривши половину сигарети, я трохи заспокоїлася і стала обмірковувати план своїх подальших дій. Хоча про які дії можна було говорити, коли навколо немає нічого крім снігу? У машині дедалі холоднішало. Похваливши себе за те, що тепло вдяглася, я ретельно закуталася шарфом і надягла рукавички. Так я просиділа хвилин із десять, розглядаючи можливі варіанти розвитку подій. Я пригадала, що проминала заправку, тож вирішила йти у зворотному напрямку, сподіваючись зустріти когось по дорозі. Дивувало, що за цей час повз мене ніхто не проїхав. А ситуація, в яку я потрапила, дратувала що далі, то більше. Але я чудово усвідомлювала, що розгойдувати маятник не варто. Якщо дати волю емоціям пригода явно затягнеться.
«Ну, раз так», наче наперекір обставинам подумала я, бадьоро замкнула машину, поправила шарф, начепила рюкзак і жвавим кроком попрямувала дорогою в зворотному напрямку. Валізу я залишила в машині і знову похвалила себе за те, що взяла саме рюкзак, а не маленьку дорожню сумку на коліщатках. Не треба тягнути її по снігу, та й із рюкзаком набагато зручніше буде замерзнути на смерть. Інакше кажучи, я в усьому намагалася побачити щось позитивне.
Сонце зрадницьки котилося за обрій, телефон ніяк не ловив мережу, і я почала серйозно сумніватися в існуванні заправки. Витягнувши сигарету, я тихо чортихнулася і прискорила ходу. Сніг приємно порипував під ногами, повітря було свіже і морозне. Все навколо іскрилося й переливалося. Захід сонця взимку захопливе видовище! Це відволікло мене, і я стала думати про те, як чудово, тихо і красиво навколо, і що для мене, містянки, це просто казкове везіння потрапити в таку неземну тишу. І що непогано було б
У цю мить я почула тупіт копит! «Та ну!» подумала я, але все-таки обернулася.
Яким же був мій подив, коли я справді побачила чорного вершника на чорному коні, який скакав у моєму напрямку. Картина була врочиста й водночас зловісна. По правді, такого калейдоскопа відчуттів я ще не переживала. За неповні пять секунд я відчула здивування, страх, радість на межі захвату і паніку. «Бігти!» промайнуло в моїй голові, але усвідомивши неосяжність засніженої пустелі, я так і вклякла на місці з відкритим ротом і здивовано кліпаючи очима.
Вершник дедалі наближався, а я все думала, що це відбувається не зі мною, і я просто дивлюся кіно в 4-D.
Він зупинився, спішився й упевнено попрямував до мене. То був високий чоловік, одягнений у все чорне: чорне коротке пальто, чорні штани, чорні черевики, чорну шапку. Обличчя я поки роздивитися не могла, тому що воно було закрите такими ж чорними непроникними окулярами і шарфом. «Чорний вершник на чорному коні я що, марю?» Раптом у мене затремтіли ноги, і я нічого не могла із цим удіяти. Ще мені здалося, що плівка пішла у вповільненому темпі.
Хай, мовив загадковий вершник, знімаючи чорні рукавички і простягаючи мені руку.
Хай, відповіла я на рукостискання, не впізнаючи свого голосу. «Красиві руки», промайнуло в моїй голові.
Я так розумію, у вас проблеми, у нього був низький, грудний, просто гіпнотичний голос. Говорив він англійською.
І з чого це ви зрозуміли, що в мене проблеми? чомусь відповіла я замість одразу погодитися.
Він прибрав шарф з обличчя і усміхнувся. А я змогла побачити рівний, з невеликою горбинкою, ніс, чітко окреслені правильної форми губи і рівні зуби дивовижної білизни.
Ну, по-перше, неподалік звідси стоїть порожня автівка, сказав вершник, по-друге, це не найкраще місце для вечірніх прогулянок, і, по-третє, ви маєте вигляд людини, в якої таки є проблеми.
Я не могла відірвати погляду. Він був засмаглий і неголений. Від нього приємно пахло свіжістю та спокоєм. Дуже знайомий запах, проте я не могла згадати, звідки його знаю. А потім ця фраза, яку він промовив легко й упевнено:
Я допоможу вам, не хвилюйтеся.
Саме після цього в мене перестали труситися ноги, закрився рот, я почервоніла і всміхнулася.
Так, ви маєте рацію, в мене справді зламалася машина, не працює телефон і я шукаю заправку, щоб
Заправка дуже далеко, ви не дійдете! Зараз усе вирішимо, перебив мене вершник і витягнув телефон.
Поки він кудись дзвонив, я крадькома розглядала його далі. І мені було страшенно цікаво, якого кольору і які вони, його очі.
Після розмови з ремонтниками мій рятівник зясував, що приїхати по машину вони зможуть лише вранці. По правді, я не засмутилася, мені вже дуже хотілося, щоб він врятував мене по-справжньому, посадив на коня і відвіз до казкового замку
Вершник сховав телефон і, нарешті знявши окуляри, підбадьорливо всміхнувся. Його трішки розкосі очі з темними густими віями нагадували колір океану на Занзібарі такий насичений бірюзовий, ближче до зеленого, і такий яскравий, наче всередині палає світло. Я ніколи не бачила таких очей. І ще тоді мені подумалося, що він подібний на якогось стародавнього бога. Принаймні, як я собі його уявляла. Загалом усе в ньому було ідеальне, як у героя наших із вами романів. І я остаточно впевнилася в тому, що очі все-таки найголовніша деталь на людському, точніше, чоловічому обличчі. А ще брови, темні густі брови.
Загадково всміхаючись, вершник наблизився до мене. Я затамувала подих, він зняв з мене рюкзак і мовчки причепив його до сідла свого коня, який тимчасом спокійно стояв поруч. То був жеребець, не знаю якої породи, але дуже гарний. Я з дитинства обожнюю коней, непогано їжджу верхи, малюю їх і, в принципі, розуміюся на породах, але такого я ще ніколи не бачила. Жеребець був вищий ніж два метри в холці, мав дуже розвинену мускулатуру й довгу, майже до землі, гриву. При цьому він не скидався на важковаговика, мав граційну статуру. Чорна збруя зі срібними прикрасами відбивала промені призахідного сонця, створюючи неймовірні відблиски. «Сфотографувати б усе це», подумала я, та ніяково було просити.