Ольга НавроцькаЖиття після смерті Маші звичайної
Присвячую цю книжку моєму першому читачеві та редактору любій мамі, яка завжди підтримує мене.
Частина І. Маша
1
«Боже мій, ну чому? Чому це мало статися саме зі мною і саме зараз?!» роздратовано думала я, відкривши капот і розгублено роздивляючись несподівано заглухлий двигун прокатної машини. Вигляд двигуна ні про що мені не говорив. «Боже мій» залишилося без відповіді. Та по правді, я не надто на це розраховувала. Мої стосунки з Богом були доволі абстрактні. Я вірила у вищі сили й усвідомлювала існування чогось такого, чого мені нікóли не збагнути, але часом вважала себе агностиком. Я годинами могла розмірковувати на тему: релігія це спосіб управління, віра це дар, та Бог у всьому. Але в тому, що зараз мені б не завадило божественне провидіння, сумнівів не було. Була зима, і перспектива заночувати в холодній автівці посеред засніженої пустелі не тішила мене аж ніяк. Хоча саме вона й світила мені білосніжною усмішкою під сонцем, що невблаганно котилося до виднокола.
«Для початку можна сказати непогано» приречено міркувала я, марно длубаючись у незнайомих мені проводах. Я чомусь вирішила, що проблема в електриці, згадавши, як колись саме з цієї причини ми з моїм колишнім заглухли десь посеред південних степів. Все достоту, як тоді, лише поруч був чоловік і сталося це за липневої спеки. А тут «Чужа країна, зима, поламана машина і я! Молодець! Просто клас! моє роздратування зростало. Двадцять перше століття, а машини все одно глухнуть!»
Саме час пояснити, що у таку безвихідь я потрапила через ланцюг подій, які не викликали у мене підозри. Досі все складалося якнайкраще.
А почалося з того, що одного чудового дня мені все набридло, тобто геть усе: рутинна робота, відсутність особистого життя, квартира, компютер і серіали онлайн. Минув рік відтоді, як я пережила шалене кохання з несамовитим розлученням. З того моменту кохання мені не хотілося взагалі. Впродовж усього цього часу я спокійнісінько жила самотою і була впевнена, що не покохаю нікого й ніколи. Хвалити Бога! Аж раптом я відчула непереборну втому і постійне роздратування. Робота дім, дім робота і декілька веселих вечірок, на які я витягала себе буквально за волосся. Моя соціофобія зростала щодня, погрожуючи перетворитися на справжнє відлюдництво. «Мала, ти вже геть зниділа! Тобі бракує вражень», сказала я собі і вирішила все змінити.
Минув ще час Моє серце дедалі дужче прагло змін, і, не вигадавши нічого більш оригінального, я вирішила змінити роботу. Кохання мені не хотілося.
Насправді я дуже любила свою роботу, дійсно любила, і офіс, і навіть шефа. І в мене була добра зарплатня. Я працювала 3d-моделером у великому продакшені під назвою «A-12», і мені подобалося «оживляти». Я годинами сиділа і натхненно складала «скелети», шукала фактури. Я майстерно створювала персонажів, добре відчуваючи обєм, рух і тіні. Тривалий час я втілювала в життя чужі ідеї, але далі справа не йшла. Я мала течку власних персонажів і світів, які так там і залишалися, бо вакансії в команді художників були зайняті, та й у переважній більшості випадків наші погляди кардинально розходилися. Я малювала химерні світи, сповнені містики й бентеги, населені чудернацькими персонажами. А наш продакшн клепав веселі дитячі мультсеріали й виконував рекламні замовлення з максимально позитивним ухилом. Я вважала себе недооціненою, та однак любила і шанувала своїх колег. Аж раптом мені все це набридло, і я взялася збирати шоурил.
Я так гостро відчувала потребу змінити обстановку, ніби мене щось штовхало до невідомої мети, однак я ніяк не наважувалася. Роботи були зібрані і змонтовані в один симпатичний відеоряд, який супроводжувала тривожна музика, але я все ще зволікала, поки не зустріла давню знайому, яка на той час поринула у «пошук глухих кутів». Цей вислів укорінився в моєму лексиконі після того, як одна моя приятелька підсумувала нашу бесіду про сенс життя геніальною фразою: «Є люди, які пливуть за течією, а є ті, що шукають нові глухі кути».
Знайома, яку я зустріла, була яскравою представницею другої категорії. Мені здається, вона перечитала все: від Кастанеди до трансерфінгу. Пройшла не один ретрит і випила не один літр олії під час панчакарми.
Ми давно не бачилися, тож заскочили до найближчого бару, аби вилити одна на одну галони марноти і безвиході нашого життя. Випивши по кілька коктейлів, ми вирішили, що намір має втілитися в реальність.
Всесвіт не відчинить тобі дверей, поки ти не спробуєш смикнути за ручку, багатозначно, але вже доволі нечітко мовила моя знайома.
Обовязково смикну, запевнила я її, ось якраз збираюся.
Вихідні я провела в безплідних міркуваннях та сумнівах. Я завжди потурала власним душевним пориванням, і загалом ніякого лиха не сталося, хіба тільки двічі розбилося моє серце і провалився один дуже важливий проєкт. Щоправда, згодом мені здалося, що серце моє тоді мовчало і керувалася я зовсім іншим місцем. При цьому я добре розуміла, що у своєму місті я не знайду нічого кращого за свою студію, а переїзд мене жахав. Та засинаючи, я вже подумки складала резюме і намічала можливі адреси розсилки.
Прокинулася я в чудовому гуморі, прийшла на роботу і, під дією того ж поривання, насамперед склала резюме й нарешті розіслала шоурил. Я впевнено запропонувала себе як художницю, що здатна не лишень малювати, а й «оживляти», шістьом адресатам, три з них в інших країнах.
Далі справа техніки й везіння. З останнім у мене доволі часто не складалося, але чомусь я про це забула.
Відповіді надійшли всі в один день і рівно через шість днів після мого запиту. Шість відповідей шість відмов: «дякуємо», «матимемо на увазі», «keep in touch», «ваше резюме розглядається керівництвом» або «вибач, Маріє, але в нас і без тебе вдосталь фахівців».
То був удар! Яка прикрість, а я ж так сподівалася, так налаштувалася.
Я вже хотіла вимкнути компютер і поїхати додому, однак з якоїсь причини вирішила перевірити спам. Там я виявила нове повідомлення від «Snow Village Production». «Дивно», подумала я. Адже лист був сьомим, а запитів я надсилала шість. Але річ навіть не в тім. У мене раптом обмякли руки й усе попливло перед очима. Тоді я пояснила це тривалим сидінням за компютером. Зараз я так не вважаю, але про це згодом.
У листі мені пропонували роботу арт-директора (!) в невеликому продакшені за кордоном
Лише після третього перечитування я нарешті повірила в те, що це відбувається насправді, і в запропоновану зарплату Сума вражала! А в якому захваті я була від місця, куди мала вирушити Польща, маленьке гірське містечко, зима й свіже повітря. Просто манна небесна
«Ми спеціалізуємося на снігових спецефектах, гірських пейзажах, містичних місцях і персонажах. Ще ми виконуємо замовлення з усього світу, зокрема»
Я стовідсотково їм підходила. Недовго думаючи, я відразу написала відповідь, де разів із десять згадала про величезне задоволення від їхньої пропозиції й про те, що я щаслива її прийняти. Бадьоро вимкнувши компютер, я поїхала додому. Дивно, але я й миті не сумнівалася, що вчиняю правильно
«Арт-директорка», подумки раділа я, передчуваючи реакцію деяких моїх колег.
Наступного ранку я прокинулася із чіткою впевненістю в тому, що відповідь уже надійшла і я от-от маю виїжджати.
Зясувалося, що так воно і було мене вже чекають не дочекаються на новій роботі.
«У вашому місті наразі перебуває наш супервайзер зі спецефектів, ви можете зустрітися з ним для детальнішої розмови»
Супервайзер виявився доволі милим літнім чоловіком творчої зовнішності.
Еріх Вишневецький, відрекомендувався він, міцно потиснувши мою руку.
«Польський єврей, подумала я, як і моя бабуся». І це мені відразу сподобалося. Він був одягнений у синій костюм, червону сорочку і краватку лимонного кольору. Куца борідка, довге сиве волосся, зібране у хвіст, і окуляри два блакитних квадратики довершували мальовничу картину. Я тоді ще подумала: як круто вдягаються у «Snow Village Production», не те що мої в «А-12». На додачу старий непогано говорив моєю мовою і, звісно, був привітний, як усі іноземці.