Не бійся, то я.
Іване, тихо й млосно вимовила, притисла його руку своєю, аби обійняв мене ще сильніше. Він почув мій ніжний трепет, поцілував у шию.
Я так довго чекав на тебе, прошепотів мій чоловік мені у вухо.
Повернулася до нього, обвила його шию руками, поцілувала просто в губи.
Я прийшла. Тепер уже нічого не зможе нас розлучити. Я виведу, чуєш, виведу тебе звідси. Ходімо, там є вхід у підземелля
Іван посміхнувся, поцілував. Раптом я вгледіла у його очах сум.
Що з тобою?
Тут, Марусечко, не все так просто, дорога наша набагато довша. Згадай Орфея: у царство мертвих легко зайти, та вийти звідти ой як тяжко
Але ж ми це зробимо, перебила я його на півслові.
Перемогти Смерть можна лише життям. Так само як кривдуправдою, а голодхлібом.
Я знаю, але до чого все це? Я заберу тебе, вирву звідси, повторювала я ці слова, мов заклинання.
Ми так і стояли у воді Верещиці, обійнявшись, тулячись одне до одного. Я ніяк не могла повірити, що це він, що мій Іван повернувся до мене, що я знайшла його. Він обіймав мене за стан своїми сильними руками, вдихав аромат мого волосся. Я чула, як бється його серце.
Опинившись у цій самотині, я довго думав і багато чого збагнув. Коротших доріг через вічність не буває, Маріє. Боже, як я втомився тебе чекати, надія вже відходила від мене все далі й далі.
Ніколи! Чуєш, ніколи не смій більше втрачати її,відповіла я.
Не знаю, скільки нам відведено часу
Ми будемо разом
Чую, ворони чорні починають злітатися з лісу. На біду
Втечемо!
Звідси нема виходу. Тільки один!
Що ти таке кажеш, який? Невже у могилу?
Навпакив життя. Ти не бійся, Марусечко, віджени свій страх.
Не можу. Тривога розїдає моє серце.
Ходи зі мною. Верещиця її змиє.
Я й незчулася, як він зняв із мене сорочку і повів до води. Тепле спокійне плесо і справді мов рукою зняло мою втому, а міцні Іванові обійми розсіяли тривогу. Його сильні жилаві руки тримали мене за станя ж обхопила його широкі плечі та не могла націлуватися його солодкими вустами.
Нам пора, Іване, зараз не час, шепотіли мої губи, а от руки все сильніше обіймали, лоно тулилося до його живота, а груди мліли від його ласк та поцілунків.
Купайло нам поможе. І Верещиця. Вони благословляють нас
Більше опиратися його сильним рукам та солодким поцілункам я не могла. Десь зовсім поруч товклася молодь, танцюючи, стрибаючи через ватру й голосно регочучи. Часом їхній регіт було чути над самим берегом. Ми не зважали на них: місяць підморгнув нам і зайшов за хмару, ховаючи й нас від чужих очей
Я ніяк не могла повірити, що усе це зі мною сталося насправді. Ніби якийсь дивний сон. Здавалося, зараз прокинусяй опинюся на своєму ліжку поруч з Іваном. Навіть намагалася себе ущипнути Ні, то був не сон, а якась неймовірна реальність
Ми уже лежали собі потомлені на березі. Він поцілував мене у чоло.
Ти у мене дуже відважна.
Я поцілувала його у груди, потім у шию, потім смачно-пресмачно в губи.
Як же нам зробити, аби Доля нас більше не розлучила? спитала я.
Тільки слабкі вірять у Долю, у те, що все наперед написано. Коли нам стає трудно, приходить біда чи скрута, ми просимо своїх богів, аби ті допомогли нам, а за це обіцяємо їм багаті дари. І боги помагають. Ходи, я тобі покажу. Підемо до нашого капища і складемо жертву кумирам. Вони захистять нас!
Наскільки я зрозуміла, ангели закинули мене у дохристиянські часи. Я спробувала відмовити Івана, але він уже загорівся своїм задумом, скочив на ноги й заходився вдягатися.
Наші боги добрі: помагають нам у всьому. Вони дали нам цю землюдобру землю. Тута добре родить хліб, є вдосталь води і трави, річка дає нам рибу, а лісдеревину, звіра і мед. Ми дякуємо богам і боронимо свої землі: так нам заповіли наші пращури.
Швидко вдягнувшись, він потягнув мене за собою у ніч, так що я ледве встигла накинути на себе сорочку
Розділ 10Демон
Ми зайшли у село тихо, пішки, залишивши коней віддаля. Перше, що зробили, це побили собак. Пси шкірилися на нас, гавкали й кидалися, ми ж їх швидко постріляли з луків, а потім доконали сокирами й списами. Люди вискочили на той ґвалт із хат. Багато з них були озброєні, декотрі стискали у руках вили, серпи, навіть кочерги. Глипаючи то на своїх побитих псів, то на нас, напасти таки не наважилися. Вони спробували говорити з нами, але замість вступати у бесіди, наші воїни розійшлися по їхніх господарствах й почали просто грабувати. Бійня почалася, коли ми взялися за їхніх жінок. Вони програли, бо не були так навчені вбивати, як ми. Їм треба було відразу, гуртом на нас натиснути, а не думати й говорити Тепер же їхні мужі лежали в крові, жінок і дітей ми брали у пута, худобу зганяли, а майно зносили на велику купу
У ці землі наша орда прийшла ген аж з-за далекого Дону-ріки. Були ми племені аварського, словяни ж нас називали обрами. У ці краї, до берегів повноводої Верещиці, ми завітали вперше.
Наш ватаг на ймення Половий стояв посередині захопленого селища й уважно спостерігав за тим, як росли купи награбованого, прискіпливо оглядав бранців, оцінюючи, скільки за кожного з них можна буде виручити у хозарських чи грецьких купців. Це був дебелий чоловяга, закутаний у грецькі обладунки та вовчу шкуру, озброєний бойовою сокирою. Я не раз бачив, як він тим топором розрубував людей навпіл
Люблю малих дітей, сказав я, стоячи поруч із ним та киваючи на немовля, яке тримала на руках одна із захоплених жінок: пишногруда й пишнокоса молодиця. Обри саме відтягли її від чоловікового трупа й поставили гуртом зі всіма.
Оскільки обр навіть не глянув у мій бік, я продовжив:
Маленьких дітей я люблю переважно за те, що у них молоді мами. А ще коли й тата нема!
Тільки тепер він на мене поглянув і вишкірився, розуміючи, до чого я хилю, тоді посунув до жінки. Раптом дитина ніби почула щось лихе й почала плакати, мати пригорнула маля міцно до своїх грудей.
Віддай! рявкнув ватаг, ударив жінку й забрав дитину, коли та впала. Мале і так не витримає такої далекої дороги степами!
Далі він передав дитинча мені і махнув рукою, аби я щось із ним зробив. Мале так плакало, аж захлиналося. Жінка кинулась до нього, але ватаг швиденько підімнув її під себе і почав задирати на ній сорочку. Решта людей закамяніли: холодні вістря аварських мечів блискали перед самими очима.
Чого ж воно плаче? мовив я сам до себе, проте навмисно, аби почули інші.Певно, пити хоче!
Я взяв маля за ніжку і підніс над криницею. Обри знову вишкірилися.
Не руш, пусти!!! верещала мати малого, якій ватаг нарешті зумів розвести ноги. Добра краляза неї нам гарно заплатять, якщо, звісно, цей бик її не замордує.
Пізно кричати!
Малий полетів униз, тільки булькнув. Вона рикнула диким криком, але нічого зробити більше не змогла. Тільки ридала. Нічого, руські баби сильні, витримає. Вона йтиме степом зі шнурком на руках, прямуючи за нашими кіньми, аж доки її не продадуть на якомусь невільничому ринку котромусь із тих жирнощоких євнухів.
Я обром не був, хоча і прийшов з ними. Моя особа взагалі не мала відношення до жодного людського роду-племені. Мій дімне держава, не місто й не село, бо народився я у пеклі. На самому глибшому його днісьомому. Мені не потрібні були ані золото, ні срібло, а лише загублені, задурманені душі словян.
У них була добра земля, тому ці люди не поклонялися золотому демонові. На цій землі треба було тяжко гарувати, тому й демон пияцтва й розпусти не міг до них підступитися. А ще словяни не хотіли визнавати єдиного володаря над собою, вибираючи собі постійно інакших старшин на вічі. Хоч вони й не були наразі християнами, та їхня віра вчила їх любити землю, поважати батьків, зневажати розпусту, злодійство, вбивство і брехню. Що ж із такими робити? Я знавбити їх тільки страхом! Зневірою, розбратом, лютою жорстокістю і страхом. Перетворити їх на рабів, а коли ж їхні квітучі душі зівянуть, як восени вяне усе живе, тоді огорнути кожну душу чорною пеленою смертельного гріха, що називається «рабська натура»!
Зі мною були мої друзякиЛихо і Біда. Ми майже завжди трималися разом, а диявол нам ще практиканта підсватавМалого.