Он там знову діжа стоїть. Краще пий сік, аніж мудрагельствуй Ще й баклагу націдизнадобиться,обірвав парубка лісовик.І коли ти вже такий дурень, то йди здоров. Нехай усе сповниться згідно з бажанням твоїм
Захар слухняно обернувся до діжки, напився вволю гіркувато-солодкого трунку, набрав у баклагу, як веліли, а коли хотів ще щось запитати, то лісовика й слід пропав. Лише на пеньку, поруч із тим місцем, де він сидів, лежить орлине перо. Покрутив парубок його в пальцях, обдивився з усіх боків, але так нічого й не второпав. Звичайна пірїна
От лихо мені з тими загадками, о-хо-хозітхнув скрушно.
Зітхнув, а перед ним знову дідок зявився. Позіхає невдоволено та очі кулачками тре.
І чого тобі ще? Тільки-но задрімав! Ніякого спочинку. Наче не в хащах лісових живу, а на битому шляху.
Не сердься, дідусю,зрадів його появі Захар.Але задав ти загадку не для мого розуму. Пірїну залишив, а що робити з нею не сказав.
Сказав би я тобі, що з нею зробитибуркнув заспаний лісовик.Але як даси ще шмат паляниці, то нехай: розтлумачу що до чого.
Дам.
При цьому Захар видобув з торби найменшу паляницю й кусень бринзи.
Оця вам, а більшу собі залишу. Йти ще далеченько, але перебюся якось.
Далеко, близько Кому те відомо?пробурмотів собі під ніс лісовик, а вголос насмішкувато мовив:Чи доводилося тобі бачити колись, як птахи літають?
Захар лиш кивнув не ображаючись. Старі люди полюбляють собі часом покепкувати з молодих.
Ну, то й ти так роби. Візьмеш по пірїні в руки і махай, наче крильми. А розтулиш пальцізнову на людину обернешся. Збагнув?
Парубок аж загикуватися став.
То я лі-лі-та-татиму? Справді?
Та літай, що з тобою вдієш
Але ж пірїна лише одна? Як же ж?
Запасися терпінням. На все свій час.
А здоровя
Я ж кажу, а ти не чуєш,тупнув ногою той.Взяв би гроші, то й мороки б не було. А такодні лише запитання Ну, всенабрид! Сказано тобі: йди? От і чимчикуй Зі своєї стежини однаково не звернеш, а що судилосязнайдеш і впізнаєш.
При цім слові лісовик ступнув у пень, наче у воду, і зник разом з ним. А слідом щезли і береза з діжкою. Непроглядні лісові хащі розступилися, і перед Захаром відкрилася простора галявина. І видно з неї було стрімкі схили і гострі вершини похмурих Горган.
Усе ще розмірковуючи над дивною пригодою, Захар вибрався на галявину і завмер. Просто на нього, повільно краючи могутніми крилами повітря, летів великий беркут. У пазурах тримав здобич.
В одну мить парубок вправно наклав на лук гостру, опірену сірим гусячим пером стрілу і вимірив
Малі птахи падають каменем, але то малі. Беркут лиш розпластав крила на середині змаху і повільно спустився на схил, неподалік від Захара. Так і не випустивши з пазурів сарнятко.
О-го-го!вигукнув радісно парубок і стрімголов кинувся до своєї здобичі.Гей-гей!
Утіха його була зрозумілою, бо не кожен мисливець міг похвалитися намистом з орлиних кігтів. Могутній птах літав високо, а нападав блискавично. Окрім того, улюбленою здобиччю беркутів були такі кумедні ягнята
Орел був ще живий, але вже конав. Стріла прохромила йому наскрізь груди і стриміла зі спини, ближче до середини тулуба.
Захар нахилився над птахом і спробував вивільнити з його пазурів ще теплу тушку. Та криві кігті сиділи міцно і глибоко.
Ач, як учепився,розсердився парубок і шарпонув сильніше.
Ця шамотанина, певно, роздмухала в птахові вже посірілі жаринки життя, бо на юнака глянуло сповнене болю та докору око. І погляд був майже людський,Захар аж сахнувся й зніяковіло промовив:
Тобі, значить, можна А тебезась? Вибачай Носив вовк овець, понесли і вовка.
Але беркут не хотів примиритися зі своєю лихою долею. Він стрепенувся, спробував змахнути вже безсилими крильми, заклекотів, скоріше жалібно, ніж грізно, і здох. Аж тепер випустивши з пазурів здобич.
І тут Захар аж по чолі себе ляснув!
Он воно що! Він вполював орла, щойно вийшовши з лісу. А що казав на прощання лісовик? Що другу пірїну він знайде, коли настане час То, може, вже? І та, друга, пірїнав одному із крил мертвого птаха?! Досить лише відшукати їїі він зможе літати?!
Від таких думок Захар наче очманів. Він хутко видобув із-за пазухи подарунок лісовика і заходився приміряти його до орлиного крила. А знайшовши нібито подібну, в ту ж мить вискубував її, затискав у руці і намагався піднятись у повітря Але ні з першої, ні з другої, ба, навіть з десятої спроби нічого не виходило. Захар далі залишався самим собою.
Іраптом
Він уже й не зміг би пригадати, укотре силкувався злетіти, коли збагнув, що якесь дивне відчуття огортає його. Світ наче змінюється Робиться дивним, більшим, чіткішим. Очам парубка відкривається така далечінь, що й уявити годі. А тіло стає легким і водночас сильним, чутливим до кожного поруху його дужих крил Крил?!
Парубок так здивувався і злякався, що мимоволі розтиснув пальці,і одразу ж знову був людиною.
Матінко рідна,вишепотів розгублено.Це ж я мало що на птаха не перекинувся!.. Оце так-так! Не здурив дідусьІ тоді вигукнув на повні груди:Еге-ге-гей! Людоньки! Я літатиму!
Захар нахилився, щоб підняти з трави чарівні пірїни, що випали з розтулених пальців, і несподівано вздрів перед собою розпростерту долілиць оголену жінку А з її плечей стриміла його власна стріла. Та самісінька, якою він щойно підбив беркута!
Усіх цих вражень виявилося занадто багато. Несподівана слабість огорнула юнака, ноги підкосилися, і він мимоволі опустився на коліна.
Захар, у свої двадцять літ, був не з полохливого десятка. Довелося йому раз і з ведмедем сам на сам зустрітися. Бачив він і чабанів, розтерзаних вовчими іклами. І тих, хто не зміг утриматися на високій кручі. Якось допомагав дорослим чоловікам виймати з води цілу родину односельців, що потонули в бурхливих водах весняної повені. Коли Захарові було лише дванадцять, покійний батько врятував його від рисі. Зарубав хижачку барткою просто на синових плечах. При згадці про той випадок парубок мимохіть торкнувся долонею кількох горбочків, що залишилися на потилиці від зубів звіра. Врятувала його тоді лише батькова вправність і щаслива зоря, під якою мав народитися. Але зараз перед Захаром лежала не звірина, а людина. Яку він убив! Рана ж бо виразно вказувала, що стріла прохромила серце.
Питиледь чутно прошелестіло поруч.
Виявилося, що за той час, поки Захар намагався втамувати в собі нудоту, яка підкочувалася до горла, жінка перевернулася навзнак і тепер очікувально дивилася на парубка. Стрівшись із нею очима, він знову відчув у погляді біль, докір і ще щось, схоже на насмішку.
Питижінка повторила своє прохання виразніше, і парубок поквапився піднести до її перешерхлих уст шийку баклаги. Водночас намагався не бачити древка стріли, що все ще стриміла з лівої півкулі грудей, похитуючись у такт подихові.
Жінка напилася й важко перекотилася на правий бік.
Вийми,попрохала тихо. Видно було, що всі слова і рухи даються їй з великими труднощами, і вона от-от зімліє.
Тремтячою рукою Захар обламав наконечник і спинився. Він міг би заприсягтися, що стріла перейшла крізь серце. То як її витягати? А про таку дрібницю, як те, що ця жінка ще донедавна була орлицею, намагався й не згадувати.
Тягни,прошепотіла знову. Але цього разу бриніла в її голосі така владність, що не підкоритися наказові було неможливо.
Юнак й незчувся, як узявся обіруч за древко, заплющив очі й сіпнув на себе.
Стріла вийшла напрочуд легко. Так, наче не в людському тілі стриміла, а в піску. Від надмірного зусилля він аж заточився й ледве втримався на ногах.
О-о-ох,почувся ще тихий стогін. І все. Цілковита тиша Навіть віддиху не чутно.
Захар ще якусь мить постояв непорушно, не сміючи звести очі, бо наперед знав, що побачить бездиханне тіло, залите кровю, і тугу шкарлатну цівку, що чимраз слабше бє з рани. Але таки примусив себе поволі підвести голову і зі здивуванням побачив, що, хоч жінка й лежить непорушно і майже не дихає,не лише тіло її чисте від крові, але й од рани навіть знаку не залишилося. Злегка засмагла шкіра пружно напиналася однаковісінько на обох грудях і ніде жодною цяточкою, жодною подряпинкою не відрізняла одну від другої.