Книга стверджує, що й на цей раз може не вдатисятрохи непевно мовила Морена, що хоч теж була богинею, все ж у присутності верховного володаря трохи ніяковіла.
Дурниця Я все обмислив. Ніщо більше не стане нам на заваді. Монголи прийдуть на Русь. Чаша буде повна!
А якщо все жпочав було й Велес.
Перун насупився і грізно блиснув поглядом з-під кошлатих брів.
Жодних якщо! Кого-кого, а Сульде монголи послухають!
Сульде?здивовано перепитала Морена.А це ще хто?
Їхній новий Бог Війни. Себтоязасміявся Перун.Вони ще не зовсім звикли, але, гадаю, за два десятки літ дозріють. Того, що було з Чингізом,не повториться.
Перун гепнув спересердя кухлем до долівки.
Хто ж думав, що цей пастух виявиться таким скаженим?..
Хочеш сказатинепоступливим, упертим?
Що хочу сказати, те й кажу. Я розраховував на бесіду з людиною. Жорстокою, але підвладною таким порокам, як бажання слави, величі А цей виявився просто диким звіром. Хижаком! У його голові не поміщалося більше двох думок водночас. Та й то одна з нихбажання вбивати. Просто так, задля втіхи. Китай йому був ближчим і зрозумілішим. Як можлива здобич. І переконувати Темуджина у протилежному все одно, що спробувати відірвати вовка від шматка свіжого мяса обіцянками пригостити мякою паляницею з медом. Але не турбуйтесяз нащадком піде легше. Тут і Книги не потрібно, щоб упевнитися
Про сина мислиш?
Джучі?.. Ні Тому стане слави і клопотів батька. Я про внука думаю. Цей уже все зробить, аби допасти дідової слави. Й оскільки на Сході його вже ніщо не вабить, то вирушить сюди. А ми йому дорогу підкажемо, і підштовхнемо. В добру путь!
Боюся,скрушно хитнув головою Велес,що його шлях важко буде назвати добрим
Співчуття прокинулося?скинувся Перун.Жалієш?! Кого? Хіба ми були для них поганими богами? Люди перші відцуралися нас! Забули все І минулу славу, і добро Нехай! Кому судилося загинутизнать така Доля. Зате хто виживе і Єдиного відцураєтьсябуде щасливий. Тим я сторицею віддячу! Обіцяю, їх діти набагато краще за батьків житимуть.
Добре ж то щастя, батьківською смертю куплене,додала й Морена.
Ну, годі!визвірився на неї Перун.Начебто я лише для себе стараюся
Не кипятись,примирливо відказав Велес.Віровідступники заслуговують кари. Сумніву немає. І кари жорстокої. Та все ж якось неприємно. Погодься
Та є трохи,збавив тон і Перун.Однак іншого шляху не бачу. Мовчазним невтручанням ми лише віддамо Єдиному і ті крихти влади, які ще залишені нам. Чи відаєте, в кого перетворилися ми стараннями його священиків?
Велес кивнув. А тоді встав і вийшов на балкон. Усі ці розмови йому вже набридли до нудоти.
У чортів та відьом!провадив далі Перун.Ну, з чортами, нечистю ще якось можна погодитися. Вони хоч і чорного, та все ж божественного походження. Але щоб Богиню Долі звести до рівня відьми? Перетворити на просту ворожку? Цього я не розумію Ганьба! Що ви мені не кажіть
Морена зашипіла, мов роздратована кицька:
Я їм покажу ворожку! Памятатимуть!
А Велес тим часом ковтнув рейнського, послужливо поданого золотистою повітрулею, і мовив Горганам, глибокодумно пережовуючи чудову відбивну:
Властиво, нам не проклинати, а дякувати треба Єдиному І людям, що викликали його до життя. Інакше, чим би ми могли розважатися ось уже добрих тисячу літ?
А потім додав тихо, щоб чула лише Морена, що саме вийшла до нього:
Не заперечуватимеш, якщо я позичу в тебе на якийсь час оту золотоволосу?
Сміх Морени був дзвінким і веселим. Таким, як він буває лише в того, хто нарешті зумів позбутися усіх своїх проблем і тривог. Або принаймні думає, що це так.
IVРОЗДІЛГалицько-Волинське князівство. ГаличЗима року 6729-го
Мабуть, уже минула північ, коли Опанас Куниця прокинувся у своїй хижі, що стояла на березі Мозолевого потоку. Прокинувся через те, що хтось уперто і досить сильно сіпав його за рукав сорочки.
Га? Що? Хто тут?пробурмотів Опанас, через силу виринаючи з глибокого і солодкого сновидіння. Уві сні він щойно підчепив острогою здоровенного осетра й не хотів позбутися такого поважного улову.
Прокидайся ж, одоробло саженне,просопів хтось біля самого його вуха. Так, наче невідомий стояв перед лежанкою навколішки.Та прокидайся ж нарешті От ще мені морока
Сон з Опанаса наче рукою зняло, бо він упізнав голос свого домовикаМитра. А той, од нічого робити, не став би будити господаря.
Митре, то ти?все ж поцікавився спершу.
Я, я Вставай, Опанасе Лиха ніч! Не можна спати Надвір Надвір вийди.
Не розуміючи, що діється, Опанас рвучко підвівся на лежанці, сонним поглядом водячи по стінах світлиці. І хоч у суцільній темряві годі було щось розгледіти, око господаря й по невиразних розпливчастих обрисах угадувало звичні речі. Онмолочна примара навпротице віконце, затягнене бичачим капшуком,біліє од місячного світла, підсиленого іскристим блиском закамянілого на морозі снігу. Трохи збокувелика темна брилато кабаняча голова з позолоченими ікламидарунок покійного князя. Після того останнього полювання. Перед походом на далеку Віслу.
Полювання, на якому Роман Мстиславович мало не позбувся життя Опанасова стріла так і стримить у вепра з ока. Це князь наказав не виймати, щоб память була. І хоч уже шістнадцять літ, як нема більше Романа Мстиславовича, Куниця й тепер з зачудуванням пригадує той постріл. Бо навіть Микита Шпак, найвправніший лучник в усьому князівстві, тільки присвиснув здивовано, ставши на те місце, з якого Опанас поцілив одинця. А потім додав тихо, аби чув лише той, для чиїх вух призначалося:
Сам Перун направляв твою руку, Опанасе! Людина таке б нізащо не втнула.
Опанас і не перечив. Спускаючи тятиву й сам не вірив, що вцілить, надто багато гілляк було поміж ним і ціллю. Але, певно, любий був ще тоді богам Роман Мстиславович. Бо не наказував палити їхніх ідолів. Не карав тих, хто продовжував, незважаючи на церковну заборону, до капищ ходити з упоминками. От і відвели смерть Хоча, що з того: від звіра врятували, а всього лише через місяць, у боюне встерегли А може, й не змогли? У чужім краюсвої боги. До зайшлих князів менш прихильні.
Ну, встанеш нарешті?утратив терпець домовик і тупнув ногою.
Опанас прислухався. На Передмісті було так тихо, що навіть пси не перегавкувалися по дворах.
Чого тобі?пробурмотів невдоволено. Перший спалах тривоги минув, а під периною, під мяким боком дружиниі тепло, і затишно.Як не спиться або не маєш чим зайнятися, то йди краще Орлика вичеши Гриву йому заплети, чи ще щось вигадай, а мене не зачіпай Тільки й того, що взимку відіспишся. Щезни.
Вставай, Опанасе Біда буде,повторив домовик, що хоч був малесеньким на зріст, зате ж упертістю не поступився б і великому чоловікові.Я знаю, я чуюі гулькнув у мишачу нірку, ледь ухилившись од важкого чобота, кинутого міцною рукою.
Опанас повернувся на інший бік, ткнувся обличчям у волосся дружини, що приємно пахло мятою, і спробував знову задрімати. Біда, біда Теж знайшов чим здивувати, наче досі кожного дня одне лише добро. Товчешся зранку до вечора, як Марко Проклятий по пеклу, а добра од тогоні богові свічка, ні чортові кочерга....
У псарні люто, раптово, як на чужого, завалували княжі пси. Опанас знову підвівся.
Саме так, княжі Шворка псів і кабаняча голова на стіні, от і все, що залишилося у Галичі від Романа Мстиславовича після його передчасної загибелі. Навіть сина його строптиві бояри, підюджувані Володиславом Кормильчичем, із князівства прогнали. На Волині тепер Данилко Але вернеться! От, присяйбі, вернеться Цей характером ще й батька загне. Вогонь, орел Не те що, хоч і кмітливий, так зате ж сумирний Василько. Не княжого норову вдався молодший Романович. Видно, усе старший син від батька успадкував.
Мо, з оглядки на Данила Романовича, і звелів Гліб Зеремійович не чіпати княжої псарні? А заодно і його, Опанаса, при ній залишили. Як колись
Поруч завовтузилася Христина. Сідаючи на лежанці, чоловік оголив їй плечі, і нічна прохолода потурбувала сон жінки. Опанас дбайливо вкутав периною дружину і став ногами на долівку.