Молодша за чоловіка на добрих півтора десятка літ, Христя ще й тепер була писаною красунею. Чому спинила вона свій вибір саме на ньому? Чим підстаркуватий, відлюдькуватий княжий псар приворожив дівоче серце, не міг збагнути ніхто. І в першу чергу сам Опанас. Христя ж, у відповідь на спроби вивідати таємницю, лиш розливалася дзвінким сміхом і віджартовувалася тим, що серце само знає, хто йому миліший.
Не приведе до добра це кохання,гомоніло крадькома слобідське жіноцтво.Ой, не до добра! Боги заздрісні й ніколи не дають нічого просто так Ой, коли б не довелося їм, бідолашним, заплатити ціну значно дорожчу за отримане.
Гомоніли, гомоніли та й накаркали
Ось уже двадцять літ прожили разом Опанас з Христиною душа в душу, а дитячий крик так і не пролунав у їхній хаті. Тричі була при надії Христя, тричі радість збиралася постукати у двері до Куниць, але жодного разу з різних причин не змогла доносити молодиця до терміну. А тепер уже й не тяжіє Може, і справді не терплять безсмертні боги надміру людського щастя? І давши щось одне, одразу ж поспішають забрати решту Од таких думок робилося моторошно і хотілося вилаятись.
Опанас натягнув штани і взувся у чоботи.
Він сам ріс сиротою й, одружуючись, мріяв про цілий виводок дітлахів, які наповнять його життя сміхом і радощами. Але не судилося. Скільки свічок виносила у церкву Христя, скільки молитов вимолили вони разом і кожен зокрема. Нічого не допомогло. Хоч у Лукавого проси помочі Або у Давніх Богів. Може, вони сильніші?
Опанас добре знав, що лише за одні такі думки отець Онуфрій назвав би його єретиком, богохульником і міг би навіть проклясти. Але, як то кажуть: мокрий дощу не боїться.
Однак Опанас спершу перехрестився про всяк випадок на кут з образами, й аж тоді несміливо приступив до кабанячої голови. Поклав руку на тонкий держак стріли. Й чи то відчув, чи то примарилося йому, наче вона ожила, затрепетала від дотику і тепла людської долоні.
О, Перуне!заблагав щиро.Чому, даруючи моїми руками життя князеві, не дозволиш спізнати самому щастя батьківства? Це ж так просто! Благаю тебе, Громовержцю, й тебе, Морено! Згляньтеся над нещасним! Невже нікому буде стулити мені востаннє повіки? Якщо я не догодив вам чимось, томоє життя у вашій волі. Але, благаю, виберіть якусь іншу кару. Щоб і жона через мене не страждала Милосердя!
Якщо Опанас і сподівався почути щось у відповідь на свою болісну мову, то даремно. Нічна тиша не порушилася нічим, окрім далекого журливого вовчого виття.
Що ж,зітхнув чоловік,певно, правду каже отець Онуфрій, що Божі шляхи несповідиміА потім додав, уже з образою і з презирством у голосі:Ви й Романові Мстиславовичу життя дарували лише для того, аби невдовзі відібрати
Та боги й далі продовжували відмовчуватися. Видно, людські благання і прокльони мало турбують безсмертних.
Опанас ще раз зітхнув, зсутулив могутні плечі, накинув наопашки кожуха й вийшов у сіни.
Сіроманці тягнули свою зловісну пісню вже десь поруч з Передмістям, і од того зграя лютих княжих меделянців та вовкодавів, що давно не пробували гарячої крові, з гарчанням кидалася на міцні стіни псарні, а смик гончаківжалібно повискував. У відповідь на завивання зі стійла долинало тривожне порскання жеребних кобил, і лиш Орлик, улюбленець Романа Мстиславовича, якому не раз траплялося було наздоганяти і толочити копитами сіроманців, заклично іржав. Навіть старезний беркут Василь, що вже й не злітав, чуючи неподалік голос великої зграї, прокинувся на своїй жердині і невдоволено забив крильми.
Хоч іржи, хоч не іржи, Орлику,а більше тебе ніхто не осідлає Старий ти вже. Куди тобі за вовками ганятися Хоч я з тобою згоден: знахабніли сіроманці,Опанас сплюнув спересердя і почухав розчепіреною долонею широкі, мов двері, груди, порослі густою, вже сивуватою вовною.Незабаром до хати, за стіл лізтимуть. Як залишив нас світлий князь сиротами, так і розплодилося тієї нечисті, прости Господи, наче мошви влітку. А боярам галицьким ловецькі забави не до смаку Та воно й не дивина Хіба з такими тілесами в сідлі всидиш? І отроки їхні більше до хмільної трапези та білоголової дичини зугарні, ніж супроти ведмедя чи іклана. Але нічого, мислю, не довго вже їм жирувати. Небавомусе минеться. Подейкують, що Данило Романович на Волинському князівстві аби й не краще за батька дає собі раду. Дасть Бог, повернеться й до нас, у Галич. Чей же і тут його батьківщина От тоді боярському пануванню кінець і настанеОпанас замовк і знову прислухався до нічних звуків. Сіроманці не вгавали. Видавалося навіть, що до їхнього хору долучалися все нові й нові голоси.Ач, розспівалися!
Лише кілька хвилин простояв Опанас надворі, а іній від дихання вже густою памороззю пойняв його вуса і бороду. Мороз не жартував. Здригнувшись усім тілом, чоловік ще раз сплюнув і повернув до хати.
Щоб тебе, Митрію, качка копнула,пробурмотів сердито.І чого, питається, тобі не спиться?
Опанас було взявся рукою за клямку сінешніх дверей, як несподівано відчув, що він уже не сам на подвірї. Хутко озирнувся і остовпів
Просто перед ним стоявангел. Геть такий, як їх зображають на церковних іконах. Миловидий стрункий юнак, у білосніжних шатах і з великими, схожими на гусячі крильми за плечима.
Всевишній почув твою молитву, брате,тихо, але виразно промовив той.Не гай часу. Іди до псів і чекай. Коли настане мить істини, ти відатимеш, що чинити. Знай, що час сповнення твоєї мрії близько. Будь достойним милості небес. Блажен, хто вірує!
Ангел підняв десницю, як для благословення. Зачудований Опанас похилив голову. А коли насмілився глянути на посланця небес удруге, на подвірї уже нікого не було. Навіть слідів на снігу не залишилося
Ангелвишепотів розгублено.Якщо я не зійшов з глузду, то щойно бачив ангела й отримав од нього звістку. Як у Писанні Не може бути.Опанас почувався так, наче впав спросоння з лежанки. Начебто й не забився, а дібрати де, хто, щогоді й намагатися.
Хтозна, скільки простояв би ще так чоловік, наче очманілий, коли б раптом не почув, що в осоружне вовче виття вплітається ще один далекий і дивний звук. Дуже схожий на передзвін бубонців під дугою. Проте, хоч як наставляв вуха Опанас, дзеленчання не повторилось.
Примарилося, певно Хто, сповна розуму, пустився б сьогодні у далеку дорогу. Вчора ще й сонце не сідало, а морозище брався такий, що й сплюнути годі: слина на губах замерзала. Подорожнім у шубах ще сяк-так, а для конейпевна смерть. Хоч одразу дорізай. Легені геть пообморожують.Зі справ явних і зрозумілих його думки повернулися на речі дивні, незбагненні і таємничі. Опанас зачудовано покрутив головою.Але що ж це за видіння таке було? Невже я й справді щойно бачив ангела, який наказав мені йти у псарню? Але, з іншого боку,за вечерею не пив нічого хмільного То чому б мало примаритися? Дивина
Вовче виття раптом переросло в таку несамовиту какофонію, що Опанас аж поморщився.
Ну, чистий тобі шабаш! Не доведи Господи, на таку зграю натрапити. Вірна смерть! Вовк звір наче й не дуже сильний, супроти оружного ніяк не піде. Але зграято вже непереливки. З десятком і ведмідь не зачіпатиметься. А тутон скільки О!вигукнув заклопотано,знову!Бо веселий передзвін так виразно пролунав у морозяному повітрі, що сплутати його з чимось іншим було вже геть неможливо. І в ту ж мить, натреноване вухо мисливця розрізнило голос ватажка, який повів зграю навперейми несподіваній здобичі. А невдовзі з тракту долинуло передсмертне кінське іржання.
Не гаючи часу, Опанас скочив до дверей псарні й випустив на волю дюжину лютих меделянців. Кожного завбільшки з річного бичка. Слідомдві дюжини вовкодавів.
Ату їх! Ату!крикнув голосно і свиснув так, як зазвичай свистів, починаючи облаву на вовків. Пси з утробним гарчанням зірвалися з місця і зникли за ворітьми. Вчинивши так, Опанас знову завмер непорушно і продовжував дослухатися. А почувши, що вовкодави уже зчепилися з сіроманцями, метнувся до хати по одежу, лук і смолоскип.
Діяв швидко, але особливо не поспішав, бо якщо подорожніх і можна було ще врятувати, то пси це вже зробили й без нього.
Місяць, відблискуючи на снігу, розбивав нічний морок якраз так, аби усе бачити. Тож, підбігаючи до місця сутички, Опанас ще здалека зрозумів, що поміч таки мусила запізнитися. Надто багато було вовків у цій зграї.