Я боявся кожного контакта i кожної дротини, — хто його знає, де чекає на мене нова пастка! Менi було моторошно i часом починало ввижатися, що з усього цього хаосу котушок, панелей та конденсаторiв зловiсно посмiхається до мене Пегасова примара — голем.
У кутку затхлої камери я несподiвано наткнувся на скляну перегородку. Пiдсвiдомо вiдсахнувся, потiм обережно дослiдив перепону. Раптом руки мої заклякли, серце стислось. За склом при свiтлi лiхтарика я побачив Пегаса. Вiн лежав горiлиць на якомусь незвичайному, нiби операцiйному столi. Його руки були складенi на грудях, очi заплющенi, здавалося, нiби вiн замислився.
Як не дивно, але у мене в головi раптом прояснилось. Лють охопила i, мов розжарена iскра, промчала втомленим тiлом. Вiдчуваючи, як до мене повертаються сили, я почав шалено стукати в перегородку:
— Вставайте, докторе Пегас! Не час вiдпочивати! Я все ще тут i живу. Живу, чуєте?!
Смертельно блiде обличчя не поворухнулось. Пiд ногами в мене дзенькнула металева рiч. Не довго думаючи, я одним ударом розбив скляну стiну, засипавши себе склом, наче снiгом.
Нахилившись над Пегасом, я побачив, що вiн посмiхається тiєю ж презирливою посмiшкою, яка так мiцно в'їлась менi в пам'ять.
Я схопив його за руки, щоб струснути, i зупинився. вражений. Це були не руки; це були скорiше гiпсовi злiпки, — холоднi й важкi. Квапливо приклавши вухо до грудей, я уважно прислухався. Вiн не дихав. I тiльки тепер я збагнув: передi мною лежить мертвяк!
Приголомшений, я сiв просто на всiяну скалками пiдлогу. Пережите видавалось менi нереальним. Як я потрапив у таку жахливу ситуацiю? Хто вбив Пегаса? Скiльки часу я сидiв в цьому пiдземеллi? I чи не я, будучи в нестямi, став убивцею Пегаса?
"Може, вiн ще не вмер. Може, ще є надiя на порятунок, — заспокоював я сам себе. — Треба негайно щось робити".
Пiд час гарячкового огляду примiщення за одним з апаратiв я побачив у стiнi дiрку, яка, здавалося, була пробита зовсiм недавно. Хто сюди добирався? Чого? Але на роздуми не було часу.
Я рiшуче полiз у отвiр i опинився в Динценгоферовому коридорi. На мене вiйнуло знайомим запахом цвiлi; як i тодi, задзвенiв метроном водяних краплинок.
За поворотом стiни я спiткнувся об купу камiння та цегли. Над нею угорi зяяла друга дiрка, в неї хтось просунув мотузяну драбинку, кiнець якої, завдовжки метрiв з пiвтора, висiв над завалом. Смикнувши двiчi, щоб перевiрити її мiцнiсть, я швидко пiднявся нагору i потрапив у коридор звичайнiсiнького старочеського пiдвалу. Як кiбернетична миша, настирливо i без будь-якого плану я заглядав у кожний закапелок, аж доки не вибрався на сходи, що вивели мене до головного коридора будинку. Постукав у першi ж дверi. Нiхто не вiдповiв. Не вiдгукнулись i в другiй квартирi. В наступну я зайшов без стуку. На мiй великий подив, жоднi дверi не були замкненi. В квартирi не було нiкого; в сусiднiх — так само.
I я зрозумiв, що люди покинули будинок. Мабуть, вони дуже поспiшали, бо нiхто не взяв нiяких речей.
Що ж трапилось?
Я вибiг надвiр i, перебiгши Ностицеву вулицю, на розi Малтезької площi зайшов до першого ж пiд'їзду.
I цей будинок був безлюдний. На вулицях — анi душi. Хто ж менi порадить, де знайти лiкаря?
Через хвiртку в дерев'яних воротах я потрапив у внутрiшнiй двiр.
— Гей, чи є тут хто живий?
Сiрi стiни з кiлькома рядами зачинених вiкон вiдповiли менi глухим вiдлунням. Зграя наляканих горобцiв пурхнула з даху.
— Люди! Люди, вiдгукнiться, менi потрiбна допомога, я шукаю лiкаря! кричав я захриплим голосом.
Старовиннi будинки мовчали як зачарованi. А небо привiтно посмiхалося великими блакитними очима з вiями бiлих хмарок.
Куди ж усi подiлись? Куди ви зникли, мешканцi цього тихого закутка старенької Праги? Чи, може, вас приспав хтось, як у казцi про Сплячу Красуню?
Мiсто мовчало.
Огляд будинку з воротами в романському стилi закiнчився так само, як i ранiше; всi квартири незамкненi, безлюднi, i годинники скрiзь зупинились.