Все здається менi таким неймовiрним… Може, я переживаю важкий сон, якого позбудусь вранцi? А може, i Пегас — тiльки плiд хворобливої фантазiї?
А голова нестерпно болить…
"Треба повернутися до Пегаса. Треба пересвiдчитися, що це не обман хворої уяви. Треба прокинутись вiд маячiння або ж якось допомогти нещасному винахiдниковi власними силами. Можливо, вiн ще не мертвий, як менi видалось у першу страшну мить…" — такi думки проносились у мене в головi, коли я повертався до будинку "двох горлиць".
Глянувши на сходи, я подумав, що можу потрапити до лабораторiї через квартиру Пегаса тим же шляхом, як i першого разу. Можливо, менi вдасться зробити це без допомоги доктора.
Кiбернетичний Ферда знову iгнорував мої прохання, але в них не було потреби: виявилось, що дверi вiдiмкнемо, як i в усiх iнших квартирах.
Стальнi дверцята над камiном теж вiдчинилися без Ферди, зарипiвши пiд моїми руками. I тут я остовпiв: отвiр замуровано, та ще й заштукатурено; все поснувало павутиння так, нiби сюди нiхто не зазирав десятки рокiв!
Я нiчого не мiг зрозумiти. Марно вивчав дверi й стiни бiля камiна: потаємного важелька, за допомогою якого можна було б усунути перешкоду, знайти не мiг.
Ще раз вирiшив звернутися до невидимого служника.
— Фердо, пусти мене в лабораторiю, чуєш?! Менi треба в лабораторiю! Твiй хазяїн у смертельнiй небезпецi! — по-дитячому благав я його, нiби це була мисляча iстота.
Ферда мовчав i, певно, десь у глибинi своїх реле глузував з мене. А може, й вiн разом з усiма покинув цей мертвий будинок?
Я облишив свої марнi спроби, пригадавши, що можу потрапити до пiдземелля через пiдвал.
Цього разу дорогу назад я знайшов без усяких ускладнень. Крiзь дiрку в стiнi пролiз до затхлої камери i обережно пробрався помiж апаратами до Пегасового ложа.
В променях лiхтарика заблищали скалки — об'єктивнi свiдки моєї атаки на небезпечного винахiдника.
Але Пегасове ложе було пусте!
Я затремтiв з жаху; на лобi виступив холодний пiт. Я погасив лiхтарик, знову ввiмкнув. Пегаса справдi не було… А чи був вiн взагалi коли-небудь?
Був, безперечно був. Тут лежала його кутаста голова; на цьому мiсцi були його широкi груди, стиснутi холодними руками.
Може, Пегас тiльки симулював смерть. Мабуть, я несподiвано застукав його, i вiн прикинувся мертвим… А коли я пiшов з лабораторiї, вiн утiк i тепер десь ховається. Пантрує на мене, щоб назавжди позбутися небезпечного свiдка, щоб докiнчити свою диявольську справу…
Я погасив лiхтарик i скорчився в кутку. Тут до мене нiхто не пiдiйде ззаду, i в разi нападу буде добре видно всю кiмнату.
В кiмнатi було не зовсiм темно. Очi незабаром призвичаїлись до тьмяного, ледве помiтного свiтла, яке виходило з невiдомого джерела i заповнювало все примiщення.
Час минав, я напружено прислухався, проклинаючи стривожене серце. В скронях гарячковим ритмом пульсувала кров; голова моя скоро перетворилась на повний дзижчання вулик. Холод проймав до кiсток.
Нарештi я отямився. Не буду боязко чекати. З невидимим ворогом погано воювати; я повинен пробитися до денного свiтла.
Ранiше нiж дiйти цього рiшення, я побачив, що лiхтарик у мене горить i я мiцно стискаю тремтячою рукою металевий прут, яким двi години тому знищив захисну скляну стiну Пегасового ложа.
Я рiшуче пiшов до виходу з лiгва. В лабiринтi ходiв та пiдвальних закуткiв мене лякав найменший шурхiт, який я сам i створював.
Ще кiлька поквапливих крокiв — i я пiрнув у надвечiрнє тепле повiтря; почуття пригнiченостi миттю зникло.
Менi хотiлося торжествувати, i здавалося, що навiть кам'янi горлицi на гербi бiля входу миролюбно затуркотiли. Я вiдчув щось схоже на пережите багато рокiв тому, коли я був звiльнений з концентрацiйного табору.
Однак я скоро потверезiшав.
"Пегас може переслiдувати мене й на вулицi, — подумав я. — Допомоги чекати немає звiдки, бо мiсто безлюдне.