— Така швидкiсть неможлива взагалi!
Ми заспокоювали нещасного Манго, як могли.
— Африка! Краю мiй рiдний! — закричав вiн раптом, показуючи на туманнiсть, що скидалась формою на Африку. А потiм вбачав Африку в кожнiй туманностi, мимо якої ми пролiтали, нарештi в кожному скупченнi зiрок. Тепер вiн марить. Його вигуки збурюють мої спогади. Не можу зосередитись; не знаю, чи варто взагалi продовжувати… Але як же iнакше я знайду оту трагiчну помилку?
Манго заснув. Користуючись хвилиною тишi, я повертаюсь думкою на Землю, в пiдземну лабораторiю Пегаса.
Що там вiдбувалось?.. Пегас мене оглушив?.. Ну, а далi…
Поступово пригадую все.
* * *
Я повiльно приходив до свiдомостi… Пам'ятаю, всiм тiлом перебiгали гарячi хвилi; шалено стукало серце, а я нiяк не мiг збагнути, де опинився. Чому лежу горiлиць на пiдлозi? I чому тут так темно?… Чи, може, я ослiп?..
Пiдлога нестерпно холодна, а десь там у полях невгамовно щебечуть горобцi та сюрчить цiлий оркестр коникiв.
Обмацую все довкола себе. Голова така важка, як бетон пiдо мною.
— Гей, хто-небудь є тут? — насилу видавив я. Але ж це не мiй голос!.. I звiдки це глухе вiдлуння?
Проклятущi коники начебто затихли на мить.
Намагаюся пiдвестись, але зробити це дуже важко. Менi здається, що я засуваю голову в розжарену пiч.
Ледве зiгнув ноги, зачепив якусь скриньку. З неї вихопився конус промiння, яке невисоко надi мною намалювало блiдо-зелену пляму. I знову чую нез'ясовне вiдлуння, що продиралось крiзь обтяжливу, хворобливу iмлу. Конус свiтла перетворився на мить у кратер вулкана…
А голова болить так нестерпно…
Де ж я? I чому тут лежу?
Коники та горобцi пострибали кудись, їх монотоннi пiснi долiтають здалеку. Не бачу нiчого, крiм лiхтарика з цiвкою тьмяного свiтла.
Голова даремно наказує рукам оволодiти лiхтариком, єдиною ознакою реальностi оточуючого.
Нi, це не сон, це дiйснiсть, я вже переконуюсь у цьому, — мiцно стискаю пальцями лiхтарик. Вiн заслiплює мене, але я не зводжу з нього очей.
Кров стукає у скронях. Насилу обертаю лiхтарик. Очi з великим зусиллям сприймають тремтячi образи.
Стiл з цiлим рядом екранiв…
Де ж я бачив оцей стiл?.. Ага, вже знаю — в Пегаса! Я в пiдземному лiгвi Пегаса…
Як з котушки магнiтофона потяглися, змотуючись, спогади.
Бiля цього стола я стояв, коли Пегас оглушив мене електричною iскрою.
Може, вiн хотiв мене вбити, щоб я не виказав таємницю? Або вирiшив ув'язнити?.. Лишить помирати вiд голоду та спраги чи годуватиме з ласки, як в'язня?
Я затремтiв вiд цих думок. Краще б убив одразу!
Єва, мабуть, хвилюється, чекаючи на мене. Коли б їй спало на думку звернутися до органiв державної безпеки! Пегас буде змушений признатись.
Не знаю, скiльки часу я лежав на пiдлозi у зацiпенiннi, напружено обмiрковуючи своє становище. Нарештi сили до мене повернулись настiльки, що я сяк-так пiдвiвся i почав оглядати свою в'язницю.
Як i слiд було сподiватися, дверi до пiдземного коридора були замкненi. Я поповз уздовж стiни, аж доки не наткнувся на другi дверi, яких ранiше не помiчав: вони були прихованi високим щитом з безлiччю електричних реле. Пiсля кiлькох безрезультатних спроб я нарештi ухопився за мiдну ручку. Чудово, рухається! Псi ас, мабуть, забув про них — вiдчинилися!
За дверима повисла густа блакитна iмла: здавалося, весь простiр був сповнений дрiбних осяйних часточок. Лiхтарик незабаром допомiг менi зрозумiти, що я потрапив до невеликого примiщення, обладнаного так, як i сусiдня лабораторiя. З однiєї в'язницi я просто перейшов до iншої. Моя отупiла думка не хотiла цього збагнути. "Геть, геть звiдси!" — наказувала вона менi вперто.
Я знову обрав шлях понад стiною, в смертельнiй тривозi обминаючи чуднi конструкцiї та розподiльчi щити.