Коли відгуркотіла гарматами Перша світова й цісарці пішли собі геть на виступці, до міста повернулася довгоочікувана польська влада, а пан Томаш, тодішній власник палацу на пагорбі, швидко вибився в якесь начальство й переїхав до столиці воєводства. Та шив одяг він усе одно в «свого» кравця, дотепного Ушера, котрий, для зручності сусідського слов'янського населення, поза родиною звався Оскаром. Нікого не здивувало, коли Оскар спритно надбав, крім достойників із замку, незліченну клієнтуру з учителів, бухгалтерів, повітових урядовців і місцевого лікаря, а згодом поширив сферу свого впливу й на їхні посемейства: мало того, що костюм чи сукня виходили в нього ліпші й дешевші, ніж у склепі, що були добротнішими, — змодельований ним одяг приховував недоліки фігур замовників. До того ж він мав неабиякий нюх на моду й часто-густо вигадував нові фасони незгірш від паризьких колег і напевне ліпше за варшавських.
А п'ятої весни по відновленню польської влади доля дала Оскарові сина Ар'є-Лейба, котрого з відомих вже міркувань поза родиною звали Левком. Хлопець удався в батька: з восьми років допомагав у майстерні, у дванадцять управлявся із «Зінґером» нарівні з татусем, а до шістнадцяти й крій засвоїв так, що Шварцберг-старший передав йому частину своїх постійних замовників — не найгрошовитіших, але менш з тим!
Шістнадцять Левкові виповнилося в червні тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року, а у вересні почалася війна з німцями. Та що хлопцеві було до того: вік у нього непризовний, німці, казали дорослі, такі самі, як австріяки, а тих старші добре пам'ятали: культурний європейський народ. Значно більше за розмир з германцями хвилювала й бентежила Левка сусідська Зоська — вилицювата білява юнка з великими сірими очима. Здавалось би, разом росли, все життя була дівка як дівка, нічого не те що визначного — вартого уваги: худе, цибате та ще й язикате. В дитинстві цукерками пригощала, потім чіпляла й дражнилася, а останніх років зо три геть не помічала, не здоровкалася навіть. І раптом цієї весни — коса з руку завтовшки, густі опахала вій, тонкий над округлими ладними стегнами перехват, — двома долонями, здається, обхопиш, — а під сорочкою — виразні півкулі молодих пружних грудей. А сама очима поблискує: «Здрастуй, Левцю!» — той одразу раків пече. Вона ж кине півусмішку — не йому навіть, а так, між іншим — і йде собі, гожим задком ледь погойдуючи. Оскар хитро позиркував, підсміювався буцімто про себе й підморгував синові, змушуючи Левка ніяковіти ще більше, а мати, теж зауваживши таку новину, якось за обідом почала:
— Ти вже став дорослий: он на дівчат заглядаєшся… Ти ж май голову на плечах: дивись, не приведи в хату не те, що нам треба…
Від несподіванки старший Шварцберг аж захлинувся й закашлявся. Жінка заходилася ляскати його по спині, він невдоволено махнув рукою, щоб припинила, відклав убік ложку та вперся в неї довгим уважним поглядом мигдалевидних, трішечки вирячкуватих очей.
— Що ти на мене витріщився, мов ксьондз на пейси рабина? Я що, вже не можу сказати? Ти бачиш, як він на неї дивиться?
Оскар незворушно мовчав, і це заводило його дружину ще більше:
— Ти що, не вгледів, як вона перед ним дупою крутить?
Чоловік знову — анітелень, і тоді вона кинула найвагоміший, як їй здавалося, аргумент:
— Я — мати, і я краще знаю, що моїй дитині треба!
– Ідо, — нарешті озвався кравець. — Він уже завтра зібрався когось привести, що ти такий геволт здійняла? А на кого йому ще задивлятися, як він зранку до ночі за машинкою, по гулянках не швендяє, а по сусідству, крім Зоськи, жодної молодої дівки нема? І я тобі таки скажу: моя мати теж краще за всіх знала, що мені треба, та якби я її послухався, зараз тут рейвах вчиняла би не ти, а таки Циммерманова старша донька Лія.
Факт наявності в неї два десятиліття тому суперниці із заможної родини неприємно вразив Іду, але вона була не з тих, хто швидко здає свої позиції в спірках із власним чоловіком:
– І ти думаєш, що вона зараз сказала би тобі щось інше? А ти, може, не знаєш, що Лія та Зоська — не одне й те саме? Порівняв — єврейку та шиксу!
Оскар, не доївши свого улюбленого колте буречкіс, підвівся, підійшов до буфету, витягнув пляшку «Виборової», котра стояла там не знати з яких часів, відкоркував, набулькав собі в кухоль мало не половину, одним махом проковтнув, повернув горілку на поличку, гмикнув і пішов геть з кімнати. У його домашніх мову відібрало: батько такого ніколи не робив, він взагалі був практично непитущим, хіба що заради великого свята міг вицмулити маленького келишка… На порозі кравець зупинився, озирнувся, кинув присутнім:
— Я сьогодні більше не працюватиму, — і вийшов на подвір'я.
Ні, він таки добре знав, що Лія та Зоська — не одне й те саме, що віра й традиція вимагають від єврейських чоловіків брати шлюб виключно з одноплемінницями-одновірками. Відав і ще одне: не хотів він замолоду ані сракатої багатійки Лії, ані стрункої пишноволосої Іди — позирав захоплено на Зосьчину тітку Марисю, вилицювату русяву красуню з великими сірими очима, з важкою — з руку завтовшки — косою, з тонким, — здається, двома долонями обхопиш, — станом. І їй він також явно подобався, а такого в невеличкому містечку не приховаєш. Та її батько, Зосьчин дід, перестрів його якось на вулиці й твердо сказав:
— Ти, парубче, на нашу дівку марно не заглядайся: хоч і достойні ви, Шварцберги, люди, та й майстри на все воєводство перші, а за жида я її не віддам: не хочу, щоб мої онуки були ні те, ні се. У вас нація — по матері, у нас — по батькові, таких дітей ані ваші своїми не визнають, ані поляки.
Невдовзі Марисю видали заміж десь — чи не від гріха подалі — аж в Радом, а за рік по тому Оскар взяв за себе привабливу Іду.
Звісно, думав він, знати про те дружині й дітям необов'язково, і не здогадувався, що довгоязикий містечковий поголос давно вже доніс не лише до Іди, а й до Левка, переповідання про ту давню історію.
…Польське військо запекло відбивалося, але виходило в нього кепсько: німецька армія, чисельніша, більш вправна й значно ліпше озброєна, неупинно просувалася з боями на Схід. Сусіди базікали, що вона вже взяла Краків і навіть Львів, а до них, мовляв, досі не прийшла лише тому, що в містечку ніякого гарнізону вже років двісті нема. І як доказ наводили, що обидва місцеві поліціянти щезли: вже доби зо три — як у воду впали. Що правда, те правда: останніми днями їх дійсно ніхто не бачив.
Але Левка те все не обходило: почалася осінь, і треба було збирати врожай на городі за околицею. Звісно, Шварцберги вже давно могли обійтися без власної картоплі та різних там гарбузів-помідорів — статки дозволяли; та й скільки там зиску з тієї городини — мороки більше, але мудрий Оскар постановив, що мати клапоть землі й не обробляти його означає бути шлепарем й останнім ледащем, що неповага до землі — гріх не менший, ніж споживання сала в піст напередодні Пуріму. Усі йому притакували — а чому би їм не погодитися, бо хто піде працювати на город? Сам батько, котрий не розгинаючись заробляє з ранку до ночі? Мати, на котрій весь дім, чи ці дві малі кози — сестри Рівка із Софкою? І щоб ви не сумнівалися: таки так, це буде саме Левко.
Того ранку мати зібрала йому в торбу окраєць хліба, кілька варених яєць та велику пляшку кислого молока, він відшукав у коморі лопату, порожні лантухи й замислився: скільки ж їх брати?
— Ти що, боїшся, що Войцехова шкапа перетрудиться, якщо привезе назад кілька порожніх зайвих мішків? — розвіяв синові сумніви Оскар. — А що ти робитимеш, як тобі не вистачить? Другий раз підеш копати й знову проситимеш сусіда, щоб він тобі привіз з городу твою картоплю?
Якби Войцех, батько привабливої Зосі, знав ідиш і почув ці слова, на таку неповагу до свого коня він би образився, не зважаючи на давнє — з дитинства ще — приятелювання з Оскаром: він же не називає сусідський «Зінґер» тріскачкою! А, взагалі-то, вони жили дружно й допомагали один одному: чи привезти щось, чи пошити — усе безвідмовно й по-сусідському безкоштовно.
Літо тридцять дев'ятого в Польщі видалося сухим та спекотним, картопля вродила дрібна, знати б — так і марудитися не варто: у добрі роки на цій землі майже з кожного куща — мало не відро, а тут з трьох — трохи за половину. Та Левко тим не засмучувався: молоде сильне тіло вимагало руху, і він раз по раз вивертав із землі з-під сухого бадилля невеликі, трішки більші за добру сливу, бульбаки. Піщаний ґрунт батькового городу вже давно забув дощ і пахнув пилом.