Мішків — подумав він — зайвих буде чимало. Хоча, можна в них напхати гарбузи: їх, — невеликі, але добрі, як навмисно калібровані, тверді та янтарні, — усі два десятки він ще зранку позносив на межу. Сонце піднялося й палило так, наче був липень, а не вересень. Повітря прогрілося, й легкий вітерець, що шелестів сухим листям сусідської невисокої — ледь у людський зріст — невдатної через посуху кукурудзи, не приносив жодного полегшення. Сорочка під пахвами намокла й потемніла півкружалами, і йому все частіше доводилося витирати з лоба рясний піт. Пилюга, хоч як він намагався її не здіймати, таки курилася, піднімалася в повітря, сідала на чоло й лишала на полотні рукавів сірі неохайні смуги.
Скільки він уже порався на городі, Левко не знав. Судячи з того, що сонце стояло високо, а він накопував уже п'ятий мішок, час був десь обідній. Варто було лише подумати про обід — одразу з'явився голод і нагадав про свою появу, засмоктавши всередині під грудьми. Хлопець застромив лопату в землю і попрямував до куща бузини на межі, під яким він схоронив свій харч. Він глянув на свої руки, аж чорні від землі, здивувався, як таке може бути: ґрунт на їхній ділянці піщаний, сірий, а руки он які… Він і гадки не мав, як їх тепер мити… Не кисляком же? Раніше, коли вони ходили на город удвох із батьком, той завжди прихоплював фляжку з водою для цього. Він хотів почухати потилицю, вже підніс руку, та вчасно схаменувся — брудна ж! — і тут почув, що хтось біжить стежкою, що вела з містечка до городів крізь невеличкий молодий гайок. Дивно — зчудувався він: кому це закортіло ганяти щодуху по такій спеці?
З приліску вихопилася Зоська й понеслася до нього: коса наполовину розплелася й мотлялася кінським хвостом на всі боки, а груди підстрибували в такт крокам.
— Левку, Левку, тікай, — в три прийоми через задишку промовила вона.
— Куди тікати? Чого? — дивом здивувався він.
— Вони забрали всіх твоїх… Батька. Матір. Дівчат… приїхали на легковику, три мотоцикли з автоматниками, за ними — дві криті вантажівки, і всіх забрали. І Циммерманів забрали… І Гольдманів… З ними був поліціянт тутешній — Збишек, він усіх і виказував… Вони всіх забирають!
— Хто вони, кого — всіх? — перепитав хлопець.
— Німці. Всіх ваших — жидів. Збишек, пся крев, місцевий, усіх знає, він і за тебе питав, а пан Оскар: «Його нема, він до Кракова по доклад поїхав». А той, курва, посміхається: «От і добре, там в ґетто й зустрінетесь». Левку, тобі не можна додому, тікай!
— Куди ж мені тікати?
— До росіян! Там ваших не чіпають, у них навіть міністр Каганович є! А додому тобі не можна, Збишек тебе обов'язково викаже! — гаряче зашепотіла Зоська. — Тікай, тікай до росіян, їхнє військо вже піді Львовом!
— А як же батько, мати, сестри? — засумнівався він.
— Ти думаєш, їм легше буде, якщо тебе поряд із ними ув'язнять? Ще невідомо, що з ними зроблять! Твоє діло зараз самому врятуватися!
— Мені все одно треба зайти до своєї хати, — помовчавши кілька хвилин, твердо сказав він. — Я вночі сходжу додому, а тоді піду на Львів. А до темряви пересиджу у вашій кукурудзі.
— Скажи, що тобі там треба, я принесу, — запропонувала Зоська.
— Те, що мені треба, ти не знайдеш, — відмовився Левко.
… Уночі він пробрався на своє подвір'я, крізь навстіж розчахнуте вікно — вдень же спека була — добувся в хату, навпомацки, не запалюючи світла, пройшов у батькову майстерню й зібрав усі фамільні лекала, загорнув їх у шматок підкладки, зав'язав міцною валовою ниткою, прихопив піджака від костюма, зшитого батьком на синове шістнадцятиліття — таки осінь, хтозна, яка погода буде завтра чи післязавтра, і тихенько, намагаючись не створювати жодних звуків, знову у вікно поліз з хати. У дворі, ховаючись у тіні бузку, із саквами стояла Зоська.
— Левку, — стиха покликала вона. Хлопець аж сіпнувся від несподіванки.
— Я тобі тут зібрала в дорогу попоїсти… — вона простягла йому торбу й перехрестилася, щось шепочучи про Єзус-Марію. «Дивна, — промайнуло в нього. — За аіда в своїх богів просить». Подумав так — і завстидався: просила ж за нього.
— Йди, — сказала Зоська. — І повертайся після війни живим і здоровим.
Він хотів поцілувати її на прощання і — не зважився.
… Приїхати з СРСР до рідного містечка Лев Оскарович зумів лише на початку сімдесятих, взявши туристичну путівку до Польщі. Він не шукав своїх, — напевне знав, що вони згинули в Краківському ґетто, — хотів побачити рідні місця, батькового кумпеля Войцеха, а надто — Зоську.
У їхній хаті жили чужі люди, а Войцехової не було зовсім: на місці його обійстя стояла недоладна, схожа на хрущовку, п'ятиповерхівка. Що сталося зі старим будинком і куди поділися його мешканці, нові господарі родового гнізда Шварцбергів не відали.
От одне з тих старовинних фамільних лекал так і сяк прикладали до відрізу цупкого котону, приреченого стати модними, як в забугорних журналах, штанами, мудрований Лев Оскарович і його син Сашко:
— А якщо кокетку?
— У крайньому разі робитимемо кокетку.
— Таки все вийде, — підсумував відомий закрійник. — Сьогодні покроїмо, завтра Сашко пошиє, а вже післязавтра ти зможеш вишивати козирем не те що тут на Броді, — сяйнув знанням сленгу й неофіційної топоніміки старший Шварцберг, — а й хоч на Хресті. І дуже добре: ніякої кокетки на, перепрошую, сраці.
— Льово, — голосно обурилася на кухні його дружина Бела Ісаківна. — Що це за слова? Ти модельєр, чи я вийшла заміж за сантехніка?
Майстер пустив повз вуха філіппіку — треба оце тобі слухати чоловічі розмови? — і дуже серйозно сказав Олексієві:
— Ти от що, друже: ні в якому разі не надумай йому, — тицьнув вказівним пальцем в сина, — платити грошима чи пляшкою! Фарт зіб'єш на все життя. Перша річ шиється від усієї душі, хорошій людині й безкоштовно! Так робив мій батько, батько мого батька, дід мого батька, ну, і так дальше…
— Я вже казав, — пояснив Сашко.
— Він казав, — гмикнув дядько Лев. — Аз ох-н-вей! Він сказав! То ти казав, а то я прошу. Олексо, чуєш: це дуже важливо.
Що залишилося Олексієві? Він кивнув головою.
4. Справи конторські
Саме в ті дні, коли чоловіки з родини Шварцбергів мудрували над Олексієвими брюками, Печерськом — старим і новим — поповзла паскудна звістка, що на схилах Дніпра якісь чуваки так якісно відбуцали Ігоря Гамзєєва на прізвисько Сорока, що він уже кілька днів не може вийти на вулицю через побої. Понесло туди цього Сороку з його Ксанкою на «Супер-8» покататися. А там буцімто він і потрапив під роздачу з традиційною зав'язкою: «Скока врємя-дай закуріть-дай дєсять копочєк»… Сорока грав на ударних у шкільному рок-гурті, яких чимало розвелося останнім часом, і звалися вони, як один, «групами», бо бути ансамблем, як який-небудь зачуханий ВІА — чистої води западло, а бенди на наших теренах так і не прижилися. Музикант, а не який-небудь підпільний каратіст, Сорока не зумів відмахатися від шести пар вправних зальотних кулаків, які добряче приклалися до його табла, а тому змушений був прикладати до синців якісь свинцеві примочки, котрі були тепер, як ті карі очі, перепрошую, абсолютно «до сраки», і побої остаточно не зійшли, а лише перетворилися з фіолетових на жовті… Головна заковика й притичина полягали в тому, що Сорока був… з контори. Ні, не з тієї, що глибоко бурила, це було би занадто… З Чорної Гори.
Якщо ви не знаєте, конторами в ті часи називалися молодіжні неформальні угрупування. Епоха дворових і вуличних «кодл» та «шобл» відходила в минуле в міру того, як дорослішали старші брати, і практично закінчилася десь на самому початку сімдесятих, йменуватися ватагою було якось несолідно, бандою чи шайкою — занадто кримінально… І нові часи витягли на світ Божий нове слово — контора. Основною функцією контори був захист суверенних прав як всієї спільноти, так і кожного окремого її члена. Ні, були, звісно, контори, що носили певні ознаки кодли з шоблою чи навіть банди — аґресивні та кримінально орієнтовані; такі довго не трималися: одна частина хлопців «сідала», друга — тікала від арештантської долі до армії, і все, коротка її історія залишалася хіба що в паперах райвідділу міліції. Справжня контора була стабільною: існувала протягом хоча би кількох поколінь молоді в межах одного, як правило, мікрорайону і поповнювалася місцевими мешканцями. Були, щоправда, декілька контор в центрі, на Хресті та Бессарабці, що комплектувалися вихідцями з усіх районів і вважалися поважними й центровими; потрапити туди було важче, ніж до загону космонавтів.