Всего за 24.95 руб. Купить полную версию
Вона усе бажала вийти за пана, а тепер пан її полюбив… Вона і в головах не покладала, щоб пан мусив збрехати… от і призналася копитанові, що любить його… Тільки се вимовила, на лихо собі, тут вже копитан, сам не свій, кинувся до неї, обняв, поціловав… йому ж невдивовижу дівчат ціловати, мов горіхи лускати; яково ж то було нашій бідній Оксані?… Земля під нею запалала, небо над нею загорілося; сонечко, як мак, почервоніло; вона, мов птиченька, піднялася від землі, щоб полетіти… швиденько вхопилася за свого копитана, обвилася коло нього рученьками, щоб не розлучитися з ним, щоб він не зостався сам без неї… обняла його, і щоб ще їй так гарно було, вона вже його поціловала… та тут і зомліла, і не відірветься від нього…
Згадайте лишень, братця, як вам тогді було, як ви зроду вперше поціловали ту дівчину, котру ви щиро любили? Чи можна ж то розказати або списати, яково вам тогді було? Не розпитуйте ж і мене, яково було нашій Оксані: хіба б жаром на полом'ї писати та іскрами засипати, так тогді б потрапив, як списати… А копитанові що? Нічогісінько. Згадаймо ж таки вп'ять, як ми, хоч і вперше, ціловали ту дівчину, котру, не люблячи, тільки піддурювали. Тільки що смачно, мов після трьох день без люльки роменського тютюну смоктнеш.
І того так не буду розказовати, що вони опісля промеж собою розговорювали (бо се вам і самим втямки); як вона, обнімаючи його, пестувала: і «копитанику мій», і «соколику», і «голубчику», і «лебедику», і усякими словами приговорювала йому; і як він,– по-нашому, як колись бувало,– казав, що він має їй дечого багацько розказати, так тепер ніколи, а просив її якомога, що «коли, каже, вірно любить, так щоб вийшла вечерком до верби, що проти їх двора». Там-то він вже усе добре мав їй розказати. Звісно, що Оксана обіщалась вийти, бо ще не наговорилася з своїм милим.
Націловавшись, наговорившись, побожившись ще, що будуть щиро любитися до самої смерті, пішли по своїм місцям: копитан -до салдатів, а Оксана – по воду… йде -й землі під собою не чує… згадує усяке слово, яке-то їй копитан казав, як її любить, як ціловав, як пригортав до себе… та у сих думках зайшла аж геть-геть, зовсім на край села… «Ох, мені лихо! -аж крикнула Оксана, оглядівшись.– Куди ж я отеє йду? Та, бачиться, я ж по воду пішла… де ж мої відра? Що се зо мною сталося? Де криниця, а де я зопинилася? Чи я з ума зійшла, чи що?… Ох, моя годинонька!…» Аж закрилася рученьками, як згадала, що вона середу дня з копитаном стояла, і розговорювала, і обнімалася, та й стояла як укопана. «Що то добре,– дума собі,-що не серед вулиці, а у куточку, під тином, на вуглі, що ніхто там не побачить… там же я й відра покидала… буде мені, як хто знайде! Бач, корила Катрю, що учора з копитаном гралася, а тепер сама чого наробила? От так пак! Так він-бо розказовав, що він Катрі овсі не любить, що він її зайняв так, шутки ради, і що вже більш не буде її заньмати, бо любить мене одну… та як же кріпко любить! Як то божився, що, каже, усю ніч не спить, усе про мене дума… Що ж то увечері скаже? Може, домовиться, коли за рушниками присилати. Пожалуй, хоч сьогодні… То-то, як стану панею!., аж дух захвачує від радості!… І матір одягну, як паню, і буду її ніжити й пестувати… покличу до себе своїх подруг, покажу їм, яке в мене добро буде: які юпки, шовкові спідниці, плахот вже не носитиму; сорочки будуть усе з іванівського полотна, скрізь повимережуванї шовками…»
– Чи се не твої відра, Оксано? Я аж ген там знайшов; лежали порожні, і коромисло край них,– се обізвався до неї парубок Петро, йдучи зустріч їй.
Стоїть Оксана проти нього як дерев'яна і не второпа, що він їй каже.