Всего за 24.95 руб. Купить полную версию
Так-то думала Оксана, дивлячись на се, та їй чи досадно стало на копитана, що він, де вздрів дівку, та й почав її заньмати – і стида йому нема, чи стидно за дівку, що не втіка від нього, та й сама стоїть з ним і розговорює, та від сього аж поблідла, затрусилась та мерщій і вернулась додому… А коли правду сказати, Оксана й сама себе не тямила: вона думала так, а се їй було досадно, що копитан зайняв другу, а не її. Знаєте, серденько в неї молоденьке, саме себе не розбере; полюбила копитана, защеміло серденько, та як зроду вперше, так вона й сама не зна, що з нею є…
От у такім горі вернулася додому, ледве-ледве дійшла… і усе у її на думці отта дівка, що не постидилася з копитаном розговорювати, та й той копитан… бач який! нехай би возився з своїми салдатами; яке йому діло до дівчат? Хіба ми йому рівня? Жартуй собі з панянками!… Так-бо нічого б і не було, якби вона втекла, а то й стоїть, і регочеться… у! безстидниця! Побачила б її мати, що б тогді їй було!… Оттак-то усе сердилась і на неї, і на копитана увесь вечір, і як спати лягла, то усе у неї одні такі думки та гадки… аж сплакне сердешна, як їй допече до серця, що дівка себе не поберегла і що копитан опісля посміється з неї…
Чи спала, чи не спала, а вранці ухопила відра і пішла по воду – і троха чи не перше зроду! Бо й правда: де криниця, а вона потягнула аж геть вулицею до базару… думаючи, там близько кватера копитанова, то, мабуть, вже учорашня дівка снує коло неї, щоб тільки з ним побачитись… «Та вже не я буду,– аж крикнула Оксана,– коли тільки вздрю її з ним, то далебі, що матері її скажу: нехай зопинить її, нехай вона не робить слави на нас усіх!»
Аж гульк!., копитан з-за хати… і пізнав Оксану, та до неї: «Здрастуй, Оксано!»
А у Оксани і руки, і ноги затрусились, стала як укопана, як приросла до землі, ні з місця, ні пари з уст…
Копитан і став до неї казати по-нашому, бо хоч і з москалів був, та, мабуть, розумний був, що й по-нашому вмів: «Што ти не виходила учора на салдацьке учення смотріть, га?»
Оксана мовчить.
– Мені без тебе скушно було.
Оксана тут би йому й сказала, що йому і без неї було весело з другою дівкою, так позабувала ж усе те, що думала звечора і уночі. А як позабувала, так і мовчить, оченьки понурила у землю, неначе лічить стеблинки, що під ногами.
– Скушно було без тебе. Я кращої дівки і не видав нігде… і полюбив тебе… кріпко полюбив…– Та узяв її за руку і каже тихенько:-Тільки полюби мене, я тебе щасливою зділаю.
Оксана -як у раю! Вона, що не хотіла ні за якого мужика йти, та усе думала об панстві, об розкоші, чує тепер, що її любить пан, молодий, хороший, багатий – бо по мундеру усе у нього золото; і, мабуть, справжній пан, що усі ж то салдати його слухають і бояться, і такий пан каже, що її любить і щасливою зробить; вірно, він дума її узяти за себе; от-от вона панею стане… Що ж їй тут казати? Вона від щирого серця і каже: «Як же вас ще полюбити?»
– Полюби од щирого серця… об мені думай… виходь до мене… полюби, як я тебе люблю.
– Та я ж так і… люблю… та ще й дужче!…
Оксано, Оксано! Якби ти більше панів знала, ти б сього ніколи не сказала; ти б з першого слова відбігла б від нього, як від лихої години. Ти не знала панів, чи, ще лучче – паничів! Не диво їм одурити селянку, що зроду їх не бачила, не чула, як вони брешуть, як заприсягаються, як опісля гублять тих, що їм піддасться. Паничі звиклися на тих бідних, що озьмуть від батька, від матері у двір за панночками ходити, зараз обстрижуть їм коси і піднімуть на гребішок, що так і тирчить на голові, мов на півневі; з православної плахти та нарядять її у той проклятий компот; з Явдохи перевернуть на Дуняшку, із Ївги – на Євгенію, з Пріськи – на Афроську… От вона й подума, що й вона стала панночкою, і чіпляється до паничів; і як тільки побачить цілкового, то й біжить, і вішається їм на шию… Так на таких паничі, звикши, кидаються і по селянкам і обдурюють їх дуже, а опісля – хоч плач, хоч пропадай,– він і байдуже, сміється та другу підмовля…
Не знала сього наша Оксана! Вона-бо змалу начулася, що вона красива – міри нема.