Всего за 24.95 руб. Купить полную версию
Ти об тім сокрушаєшся, що копитан думав про нас, що ми пустимося на гріх і що я продам твою славу, а через неї і мою душу? Бодай він сього не діждав! І бодай йому так тяжко і важко було, як мойому серцю, бачачи, що моє миле дитя, моя порошина ув оці, мій квіточок зав'ядає, сохне, як билиночка…– та й пригорне її до серця… і плачуть укупі.
Після такого пестовання та бачачи материні сльози, туж-туж Оксана не признається, що се вона плаче, сумує і вбивається об тім, що, любивши дуже кріпко копитана, чула від нього і він їй заприсягався, що любить і її від щирого серця і що не покине її довіку, і що вона йому і краще, і миліше усіх… та й чимало чого він їй не наговорив… Та після сього що задумав? Як вона від нього під вербою насилу вирвалась; як він хотів у них на кватирі стати, щоб швидше згубити її славу; як хотів узяти за свого денщика, щоб після орудовати нею як би захотів… та, збираючись об сім пожалітись, стида ради не зможе вимовити ні словечка, та тільки що сплакне, та вп'ять за свою думку, що як то копитан звів її.
Як невидко було на вулиці і нігде Оксани, то подруги її часом, було, приходять до неї або шити, або прясти, щоб розважити її то пісеньками, то усякими розказами; так усе нічого! І дивиться, і слуха, та й не всміхнеться, як тії регочуться. Бідна Векла, глядячи на неї, журиться; накупить їй і горішків, і медяничків, і тарані, і гороху їй спряже… покуштує, бачить, що другі дівчата їдять, а вона й байдуже! «Не хочу, мамо; у душу мені ніщо не йде»…– та худа собі на лихо, що зовсім тільки що не звалиться. Без знахурок та без ворожок не обійшлось: виливали переполох, вмивали від уроків, шептали від очей і що не робили – усе нічого та й нічого…
Опріч дівчат, приходили провідувати Оксану і жінки, і молодиці, бо Оксану усі селом любили. Промеж ними була Мелашка, молодиця проворна; не було того весілля, де б вона не була свашкою; на масниці волочити колодку– вона перша приводниця; відколядують дівчата – вона зібрала свій ватажок молодиць, пішла поперед усіх; спарувати парубка з дівчиною – їй подавай – вона зведе. От як стала вона ходити до Оксани, як стала з нею шупу-шупу, аж гульк! – наша Оксана стала потрошку віддихати. Вже й борщику поїсть, капустки з свининою заба-жа, і вже часом і всміхнеться як чому. Далі та далі, вже й каже: «Піду я, мамо, проходжуся; або на вдвір'ї посиджу, або до Мелашки сходжу».
Мати радісінька, ще й сама її випроводжа. І що піде Оксана до Мелашки, то вернеться усе веселенька, усе ніби здоровіша; далі минулося усе лихо: стала наша Оксана і здорова, і повновида, і рум'яна, як була; і наряджається, і чепуриться щодня, і вп'ять узяла свою натуру: і щебече, і сміється, і вигадує, і регочеться, і до матері ластиться; ще троха не веселіш стала, чим попереду була.
Що ж то їй так Мелашка починила? Мабуть, ворожила над нею або що-небудь таке зробила, що як з води витягла нашу Оксану?… Еге! Вона добре поворожила; вона підлізла до Оксани та й стала їй розказувати, як то копитан її любить, як вбивається за нею, чуючи, що вона недужа, і що й сам – хоч вмирати, що не бачить її.
– Так же то й люблять, як він,– стала скрізь сльози казати Оксана, а самій аж повеселішало трохи, що є кому своє горе розказати і про копитана поговорити – Якби любив справді, так він би не хотів мене погубити, він би не топив моєї слави!…-Тут і розказала усе, до чого копитан мав її підвести; а сама так і заливається слізьми.
Мелашка тут і пустилась з своїми лясами.