Всего за 24.95 руб. Купить полную версию
– Чи годиться ж мені на старості сидіти у вікна та усім показувати свою старість? Ти молод чоловік, ти дівка; тобі подоба у віконця сидіти; йтиме добрий чоловік, побачить, полюбить, буде залицятись за тебе.
– І вже, мамо, сього не кажіть! – казала Оксана та й пересіла до полу. Мати втішається, що дочка не піддається ні на яке дурачество, і знай копирса, сліпуючи, то очіпки, то рушники на придане дочці, а того й не бачить, як та, роблячи, знай, слізоньками вмивається… Вона добре розібрала, з якою думкою копитан збирався до них на кватирю… «Се ж він мене любить?…» – приговорювала собі, лежачи на подушці, що хоч викрути від слізочок її…
Не поживився наш копитан кватирою. Незабаром – рип у хату до Векли старости; один таки сусід її, а другий – підтакачка, салдат. Почали говорити законні речі. Векла слуха, а Оксана з кімнати і не показується, прислухається, що з того буде. Як договорили до кінця, так за кого ж се вони прийшли сватати? Еге!… За копитанового денщика… «Віддай,– кажуть старости,– паніматко! Дочці твоїй добре буде: і у хороші походить, і у добрі поживеть»– і се і те їй приставляли… Сердешна Оксана так вдарилась у груди та впала в подушки, щоб мати не почула її голосіння, що так і рида! А стара Векла, вислухавши їх, та ще під веселий час, не стала їм виговорювати, бо дуже добре розібрала, до чого воно є, та дивиться на них веселенько і каже: «А що? Чи не з Брехунівки ви, люди добрі?»
– Щоб то як? – спитався перший староста.
– Та так,– каже мати.– Я бачу, що воно є. Нема у вашому ділі ні словечка правди. Бачу, для чого воно робиться. Так слухайте, люди добрі! Є на небі бог милосердний! Він не повеліва гнушатися над сирітством! Тяжкий гріх зобиджати і усякого чоловіка, не то що сироту! Як сонце на небі, так у усякого чоловіка слава. Лихо тому, хто загубить її; лучче тогді на світі не жити. Що ж за чоловік, що підкопується під чужу славу, та аіе під дівочу, під сирітську? Не хочу я ні золота, ні срібла, коли за нього погубити славу своєї донечки, моєї утроби, мойого народження!… Лучче я маю своїми руками нав'язати їй камінь на шию та утопити у річці, чим віддати на согрішеніє, на поругательство!… Господи милостивий! Чим я тебе прогнівила, що чую таке мені посміяніє?-Тут аж сплакнула; Далі й каже: «йдіть, люди добрі, туди, відкіля прийшли, і до того, від кого прислані. Гріх, стид, сором тому копитанові! Він благородний, він письменний, він зна, за що гріх і чого не можна робити… других би навчав, а не так робити…»
От у такі сливки ускочили наші старости! Піймали облизня – не знаю! Поточилися з хати, не озираючись. Кажуть, як розказали копитанові, що їм було у Векли, так, кажуть, аж зубами заскреготав.
Оксано, Оксано! Де твої шутки та жарти? Де твої танці та скоки? Де твої ігри та щебетання?… Усе минулося!… Гай-гай! Та ж дівка, та вже не та! Нігде її у беседі не видко, у розговорах не чути. Сидить усе дома та дома, ні словечка не промовить, ні пари з уст не пустить. Держить у руках або рукав від сорочки, а голочка застромлена спо-чива… або хоч за гребнем, то веретено долі лежить і мичка на гребні цілісінька. Руки спустить, голову похилить, дивиться – і нічого не бачить; а часом слізочки тільки кап-кап! Була червона, як мак, тепер щодень усе блідніша, усе блідніша. Щоки були повненькі, теперечки позападали. Очиці, що грали як зірочки, тепер притухли, і мов чим заволочені, що мов і не бачать нічого. Хоч цілий день з матір'ю сидітиме, то коли та до дочки не заговорить, то не почуєш від неї ні півсловечка. Коли що мати і спитає – «не знаю, мамо» -один у неї одвіт. А часом і так буває, що мати питає про ложки, а вона їй каже про теля…
– Що з тобою, моя доненько, сталося? Чи в тебе що болить? – питає мати.
– Не знаю, мамо! Бачиться, нічого.
– Чи журишся об чім!
– Ні, мамо!
– Так-бо я знаю, що ти журишся, і знаю об чім.