подобається, я вже виплела дві пари жовтих шнурків до своїх коричневих черевиків, ще маю
виплести чорні шнурки для татових, а далі побачимо. «Бабунь, а далеко до Царства
Небесного?» Бабуня дивиться на мене поверх окулярів і запитує, навіщо це мені. «Ну, бо я
хотіла би поїхати в гості до мами, вона ж у Царстві Небесному живе? Я вже за нею скучила.
Царство Небесне на небі чи як?» Бабуня каже, що на небі і що туди не можна доїхати. «А як
мама туди потрапила?» «Бог її до себе взяв». «Навіщо?» «Бог усіх забирає, тільки кожного у
свій час, людина вмирає і йде у Царство Небесне». «Вмирає - це коли вона перестає
ворушитися, і вже не говорить, і її кладуть у труну, а потім вкидають у яму, так? То як же
вона звідти піде у Царство Небесне? Вона оживає у тій ямі?» «Не говори дурниць, дитино.
Душа йде у небо, а тіло треба віддати землі». Я вже не хочу запитувати, що таке душа, бо все
й так виглядає занадто складно. І не хочу уточнювати, чи напевно треба померти, щоб
потрапити у Царство Небесне, чи, може, є якісь інші способи. Бо помирати мені ще не
хочеться, і, здається, це страшно. Тому я хочу, щоб був хоча б один інший спосіб. Нехай
натрошки. Я би тільки запитала в мами, яку неї справи, показала би їй жовті шнурки, які
виплела для себе, сказала би, що ми з татом снідаємо канапками з ковбасою і п'ємо каву, що
в мене не болітиме серце, що в Бабуні ломить кості, коли дощ, і що ми всі хотіли би частіше
бачити маму, тільки у нас не виходить її відвідувати, бо добиратися до Царства Небесного
дуже важко.
Якби було можна, я дуже хотіла би зустрітися з Богом і порозмовляти з ним про різні речі. У
тому, що Бог є, я не сумніваюся (правда, на вулиці про це казати не можна, Бабуня мені
заборонила, я не знала, що існування Бога — це така таємниця), хоча хто він, я не дуже
розумію. Здається, він найголовніший у Царстві Небесному і там усім завідує. Бо люди, після