— У матеріялах справи Зірки Симчич є відбитки моїх пальців на колбі з отрутою барбізоном і на чашці, знайденій на місці вбивства дієтсестри Король. Тоді їх не змогли зняти. Зараз з’явилася нова технологія. Відбитки можуть ідентифікувати.
Ти назбирала повну колекцію моїх теперішніх відбитків. На фужерах, ручках, паперах. А я лаяла Зіньку, що не стежить за відвідувачами, які цуплять предмети просто з мого столу…
Крутая увімкнула касетник. Почувся голос Стаса.
«Пам’ятаєте, звинувачення Олійник зайшло в кут через брак прямих доказів. Зокрема, відбитків її пальців. Щойно з’явилася нова метода. Пальчики можна зняти навіть якщо предмет витерли. На приклад, з чашки, що її Олійник підкинула до кабінету вбитої нею дієтсестри Король. А це значить, що, добувши відбитки пальців нашої з вами шефині і порівнявши їх з кримінальними, ми можемо стовідсотково довести, що вона й покійна Лідія Олійник — та сама особа».
— Невже Зінька підслухала?
— Ти дожила до сивини й не навчилася розбиратися в людях. До чого тут Зінька. Це — Стас.
А ти, дурепа, знову йому повірила. Доведеться підвищити пацанові зарплатню. Люблю його, як сина. Хоча для сина підстаркуватий. Зробити коханцем? Зараз модно крутити з пацанами.
Скучила за мужчинською рукою. І виглядає Стас товарно. Можна в світ виходити, конкуренток дрочити. Ото зрадіє цапок наш прокурорський. А тепер давай міркувати. Якщо я не віддам тобі сина просто зараз, ти підеш до прокуратури і поновиш проти мене кримінальну справу, звинувативши в отруєнні дітей і дорослих… Бо нарешті є докази.
Чого не п’єш? Вип’ємо за здоров’я наших синів.
Випили.
— Закусюй. Релаксуйся. Може, мені, як у Японії роблять, написати гімн імперії «Крутая»…
Як гадаєш? На мотив «Боже, храни королеву».
Співатимете кожного ранку перед початком служби. Надихає.
— Твоя відповідь? — Кулик заїла оливкою.
— На що?
— Ти озвучила мої наміри, що їх продав сволота Стас. Тепер знаєш, що доказ проти тебе — в моїх руках. Віддай сина.
— Щас. Тільки вуха накрохмалю й шнурки попрасую. В твоїх руках, прокуроршо, дірка від бублика, пшик від прохромленої повітряної кульки, хрін моржовий, по науковому. Коли я ото постраждала від світового тероризму, у мене обгоріло не тільки обличчя, а й руки. І тепер мої пальчики можна виставляти на аукціон «Сотбі» як найчистіші в світі… А тобі, виключно з гуманістичних переконань, я не дозволю зробити найбільшу помилку твого життя — піти від мене.
Закладемося, що ти за тиждень сама нікуди не підеш. Не з примусу. З власної волі. А до того часу синок нашенький нехай поживе біля Грипи.
Цілішим буде.
Скільки ж ти, стара грипо, не виїжджала з дому! Кулик не впізнавала довкілля, так усе змінилося. Джип-вагон мчав заміськими шосе, лякав сільських сірків єрихонським клаксоном, який після традиційного гудка вигравав «я так хочу, штоби лєто нє кончалось». Застоявшись на старті, нарешті вибухнула зелень, Україна ставала схожою на себе, мільйоннолітню. Чепурилася, кучерявилася, надолужувала прогаяне. Так і ввижалося, що сонце підганяє: цвісти, буяти різнотрав’ям. Де бузок, де тюльпани, де крокуси, де гіацинти, де жасмини, де «козачки»?!
— Ти ба, усе повинне вже цвісти, а тільки листя порозпукувалось…
Крутая — в дорожньому капелюсі. З вужчими крисами, всього з млинове колесо. Чи й не для того купила розлогого джипа. Водій умикнув музичку. Лілія Іванівна любила Буланову. Яка розпанахувала душу голосінням за зневаженою л-любов’ю. Слухала несамовито, іноді зроняла сльозинку. Хоч і кандидат філософії, і майбутня мерка.