Маріванна не вибачила їй смерті від голодування десятка шахтарів і агресії проти Мальвінських-Фолклендських островів. У валізі пилюжився і старожитніший архів — про клан Кеннеді. Всесвітньо знана родина, яка постачала Америці президентів і сенаторів, теж не витримала суворих критеріїв Маріванни щодо моралі й етики.
Пили чай на кухні. Справжній «ліптон». Стиха перемовлялися. Шериф під столом вовтузився з м’ясом кісточкою. Теми Єлизавети не торкалися, як свіжої рани.
— А як тобі іспанський королівський двір? — запитала Маріванна. — Схожі на порядних, породичалися з Ростроповичем та Вишневською. І діти слухняні та виховані…
— Хай буде тендер, — всміхнулася Зірка. — Я голосуватиму за японських імператорів. От де моралі й етики — хоч сто порцій. Та й принц побрався з нормальною дівчиною.
— Це ще не факт, — зітхнула Маріванна. — Діана була теж не монарших кровей, а що вийшло… Бачу, щось тебе непокоїть.
— Ви просто Вольф Месінг.
— А хто він?
— Провидець і читач думок.
— Усі ми — провидці. Тільки одні бачать лише себе, хай би куди дивилися.
— Я хочу поговорити про Травку.
— Перед від’їздом бачила. Вона собак годувала.
Тільки схудла. Ти виїхала з нашого будинку, вона сумує. Як Шериф. Хіба що капців не ховає.
— Ми надумали перевезти її ближче до нас.
Пішла я до неї…
Травіата Голуб, подруга дитинства Зірки Симчич, її підопічна, лежала на канапі зодягнена, на Зірку не реаґувала, дихала важко. Скуйовджена нечесана голова, абиякий розхристаний одяг.
— Травко!
Реакції немає, очі під лобом, з горла — хрипіння.
Зірка намацала пульс, уривчастий, аритмічний.
— Лі-і-ка! — прохрипіла Травка.
На Зірку війнуло перегаром.
— Лежи, я лікаря покличу.
— Лі-і-іка…