Бо на квітковому базарі пахне похороном.
На стару ділянку, де чекав на бабу Надю давно покійний чоловік, ближче дійти саме парадною алеєю. За домовиною аж четверо — Василь Олійник, дві бабці сусідки й Командо. Олійник раз у раз утирав спітнілого лоба, скидалося, що заледве втримується, аби не втекти. Коли зателефонував Командо, повідомляючи про час і місце похорону, трохи не плакав, благаючи скласти йому компанію. Командо погодився.
Віднедавна одна думка заважала йому вільно жити. Започував довкруж ірраціональне напруження. Звідки струмує — не добереш. Вірити в загробне життя і всякі такі штуки з безтілесними переселенцями душами й духами геть померлих Командо не міг за архетипом, а пояснень своїм здогадам у реальному світі не знаходив. Однозначні відомості про трагічну (хоч і цілком заслужену) смерть Лідії Олійник від руки Осами Бен Ладена не давали простору для розвою здогадів…
Обличчя баби Наді… Неначе останнє, що побачила в житті, був привид. Та й знахідка на підлозі, яка зараз лежить у пакетику в кишені, не могла належати покійниці — простій жінці, майже черниці… Але ж…
Командо роззирався довкола. Буденного дня людей на цвинтарі мало. Дійшли. «Говорити будете?» — запитав бригадир гробокоп. Командо зирнув на Олійника. Той ледь махнув рукою, які там промови. Поставили домовину на жовтий глиняний бруствер, відкрили віко. Олійник зблід і схопився за рукав Командо. Судома смертельного переляку не зійшла з білого обличчя баби Наді. Навіть посилилася. Чи то тіні дерев?
— Я боюся жмурів, — промимрив Олійник.
— Потерпиш.
Поки дві сусідки виконували ритуальні плачі, Командо периферійним зором завважив рух за буйними кущами майбутнього бузку. Біля сусідньої могили з помпезним янголом у головах стояла огрядна жінка в темному шовковому плащі і крислатому капелюсі з вуаллю. Вона тримала два жовті тюльпани. Перехопивши погляд Командо, жінка схилилася над могилою з янголом.
— Попрощалися?
Сусідки вкинули по жмені землі, хлопці у вицвілих армійських комбезах шпарко запорпували могилу.
На зворотному шляху Олійник повеселішав, лалакав без упину, виганяючи з душі переляк, тягнув Командо за собою, обіцяв накрити йому галявину. Не хтів слухати заперечень.
— Зачекай, — наказав Командо. — Посидь в авті, я запальничку впустив.
На свіжій могилі баби Наді окрім пучечка якогось первоцвіту, принесеного сусідками, лежали два жовті тюльпани. Командо роззирнувся. Вітер гойднув кущами бузку, захилитав ще голі дерева, вихопився на волю, весело погнав над цвинтарем, над містом, над землею ватяні хмари.
Командо попростував до авта.
А Крутая прожогом мчала з кладовища. До… казина.
Забачивши її, на вулицю вибіг сам директор.
Шанобливо провів до зали. Крутая на ходу скинула комусь на руки плаща, підбігла до столу.
Зробила ставку, другу. Грала несамовито, не рахуючи грошей, не радіючи виграшу, не шкодуючи за програшем.
Вир пристрастей у загартованій душі Лілі Крутої налякав її саму. Захована в льох свідомості, залита бетоном, як в італійських фільмах труп жертви, Ліда Олійник раптово стрельнула потужним пагоном, неконтрольовано гайнула на волю. Втекти від правосуддя, виорати носом половину земної кулі, вмерти під уламками символу американської потуги, відродитися з попелу й незвіді, скласти універсальний план помсти, довести світові, що мусить визнати її достойницею, врешті — поховати в київську глину матір, останню з живих, хто міг упізнати в Лілі Ліду… Задля чого? Аби випадкова стріча, навіть не стріча, а так, примха тонких матерій, химера, подих вітру, гра світлотіні… І все завалилося, як вежа з близнят, прохромлена літачком терористів. А я сподівалася, що забула його… Чоловік Зірки. Сіро-зелені уважні, сторожко котячі очі, руки, що їхній дотик шкіра закарбувала як тавро, вуста над квадратовим підборіддям… Як у когось з кіногероїв… забула, в кого. Будь ти навіки проклята, Зірко Симчич, знову тобі — незаслужено все…
Лілія Іванівна Крутая не знаходила собі місця.
Скніло серце, бухало в скроні. Перед очима — високий, спокійний, трохи посивілий, але ж геть такий, як ото колись на його дачі… Любов жага пристрасть, яку спричинив у її серці тоді, в іншому житті, Зірчин чоловік, знову наздогнала Лідку з головою, як хвиля Ґодзила. Чи не вперше вимуштрувана неправедним життям до автоматизму реакцій на будь-яку несподіванку, Лідка почувалася безпорадною, знесиленою, здитинілою. Якого чортового дідька ці почуття забули тут! Геть! Я сказала — геть звідси! Що я про нього знаю? Мав якусь контору… Детективну? Охоронну?
Схаменулася, коли аж надто програла. Ошелешено дивилася на стіл, на круп’є. Йолкі-палкі, а до чого тут гроші?! Свої ж програю! Крута зосередилася, зіграла ва-банк і — відігралася. Не діждете!