— Зірко Орестівно Симчич? — офіціозно поцікавилася слухавка.
— Так.
— З вами розмовляють із офісу підприємця й мецената Лілії Іванівни Крутої.
— А хто це?
— Торговельна марка «Крутая» — найпопулярніша на сучасному споживчому ринку нашої країни. Добре знана така її продукція, як горілка «Крутая», настоянки аматорські «Круті», тернівка «Крутая», «Крутая — бальзам на рани» — голосом автовідповідача завчено торохкотів телефон. — Крутая — це не тільки й не просто марка напоїв, це — чітка громадянська позиція, це допомога сиротам й знедоленим, це…
— Ви певні, що вам потрібна саме я?
— Передаю слухавку…
— Зірко, доброго дня!
— Тетяно, ви? А я мало не урвала балачку. Давно ж ми з вами не бачилися не чулися. Чому не даєтеся знати? Макс розучив нові фокуси покуси, прагне глядачів… А що ви робите в цієї, як її? Горілки?
— Із цього приводу я й хочу з вами обома погомоніти. Моя шефиня Крутая має цікаву пропозицію. Хоче залучити вас до роботи. На мій погляд, цікавої і перспективної. Надомної. Будете писати для неї промови, робити переклади спеціальної літератури. Хочу вас загітувати. Подумайте.
— Подумаю.
До кабінету Кулик в офісі Крутої зазирнув Стас.
— Тетяно Іванівно, чому ви мене уникаєте?
— Я взагалі сумніваюся, чи ти — людина.
— Ще й яка. Чєловєчищє! Керуюся виключно здоровими інстинктами: почуттям голоду, виживання, продовження роду. А не мертвими ідеологічними догмами. Проте ладен перед вами реабілітуватися. Є нові дані у старій кримінальній справі. Не для сторонніх вух.
Вони вийшли на галявинку за офісом.
— Пам’ятаєте, звинувачення Олійник зайшло в кут через брак прямих доказів. Зокрема, відбитків її пальців. Щойно з’явилася нова метода. Пальчики можна зняти навіть якщо предмет витерли.
Наприклад, з чашки, що її Олійник підкинула до кабінету вбитої нею дієтсестри Король. А це значить, що добувши відбитки пальців нашої з вами шефині і порівнявши їх з кримінальними, ми можемо стовідсотково довести, що вона й покійна Лідія Олійник — та сама особа.
— Навіщо ти це робиш?
— У скрутний для мене час я вам нагадаю про цю послугу й сподіватимусь навзаєм одержати допомогу.
Старе київське кладовище ще не кучерявилося зеленню, весна цього року скидалася на безрозмірну зиму. Порадувала швидким приходом і зникла, зачаїлася до кращих часів. Крута вуличка поєднувала місто з крематорієм, ділила цвинтар навпіл. До парадних ділянок, де жовта київська глина втихомирювала всі політичні, соціальні, економічні, мистецькі, інші людські пристрасті, запрошував постійних і тимчасових мешканців старовинний, червоної цегли вхід з капличкою.
Пообіч асфальтованої центральної алеї — мармурові й бронзові голови, погруддя, торси індиферентно грілися на нещедрому сонечку. Нещодавні резонансні поховання ще не набули вічної байдужості, швидкоплинне нуртування емоцій ще збуджувало над ними могильної аури, штрикало у вічі пірамідами неприбраних вінків, купами прив’ялих квітів. Пахло, як на квітковому базарі.