— Сплюнь тричі. Поклич Зіньку. Та не липни до неї, вже скаржилася.
— Нехай спідницю довшу носить.
— Не для тебе спідниця, для солідних клієнтів.
Стас заглянув до приймальні.
— Зінько, шефиня кличуть.
— Кому Зінька, а кому — Зінаїда Михайлівна.
Ви ж знаєте, Лілія Іванівна не хоче амікошонства у службовий час.
— Тоді поспілкуймося у позаслужбовий. Ти давно мені сідничкою крутиш. Приходь надвечір у клуню…
— Я Лілії Іванівні розповім.
— Лямур утрьох? Я не потягну. З тобою, впершись ногою в теплу батарею, ще якось впораюсь. А з Крутою… Калібр не той. Ніколи не ставлю перед собою нереальних завдань. І цим вигідно відрізняюсь від більшості сучасників кайнозойців.
— Сучасників кайно чого?
— Чого вас тільки вчать! Ми з вами, Зінаїдо Михайлівно, живемо в кайнозойську еру. Нас із вами, Зінаїдо Михайлівно, від початку нашої ери відділяють лише якихось шістдесят мільйонів років, а який прогрес. Ходимо на двох ногах, виконуємо нескладні рухи руками, носимо чуже хутро й чужу шкіру. Останні рудименти — апендикс та зуби мудрості — вирізаємо й вириваємо нещадно. Але — образ мислєй! Його в нас нікому не відняти. Всіх, хто не з нами, їли, їмо й будемо їсти вічно. Кайнозоєць — це звучить гордо.
— Кликали, Ліліє Іванівно? — Зінька сіпнулася від нахабного жесту Стаса на виході з офісу, осмикнула міні спідничку ділового костюма, радше схожу на максі пасок.
— Слухай сюди. Ось прізвища. Я на одному збіговиську записала. Наймодніші філософи на сьогодні, на них усі показилися. Жак Дерріда і Ме Фуко…
— Дерріда. Якщо він француз, то наголос має бути на останньому складі. А що то за Ме? — Ім’я.
— Такого імені не буває.
— Тебе забули запитати. Ініціал. Дізнайся через Інтернет про них і вибери мені пару цитат.
— З обох?
— З кого знайдеш. Мене не буде з одинадцятої до тринадцятої, скасуй зустрічі, перенеси на після обіду. Малпи й обізяни у приймальні сидять?
Зінька гмукнула.
— А мене лаяли за обізян.
— Не рівняй хрону з бананом. Перепросися в директриси дитбудинку. Нехай мене дочекається.