— Я Оксанці кажу: от помру, не ховай мене і нікуди не заявляй, закопай у городі, а пенсію мою получай. Петрикові на пітаніє. Бо який тепер заробок, хворіє після другої дитини, на лікарства більше йде.
— А де друга дитина?
— Дитини немає, а хвороби є. Ви в неї попитайте, я про життя вже нічого не второпую.
— Ось, держіть, — Кулик простягла бабі гроші. — Від собезу.
Дійшла до кіоска при дорозі, купила плюшевого зайця, повернулася до хатинки.
— Це — Петрикові.
Біля хвіртки її зупинив вигук. Закутана бабця стояла на порозі, притримуючи двері од вітру. — Її там звуть Кроликом. Бо моркву гризе — хоч які вітаміни.
«Панґлос викладав метафізико-теолого-космологонігологію. Він хвацько обстоював, що не буває висліду без причини і що в цьому найліпшому з можливих світів замок вельможного барона — найзатишніший із можливих замків, а пані баронка — найкраща з можливих баронок.
— Доведено, — просторікував він, — що все на світі саме таке, яким мусить бути. Бо все створено відповідно до мети. Ось, прошу завважити, носи уформовані для окулярів, тому ми й чіпляємо на них ці скельця. Ноги, вочевидь, призначено для того, аби їх узувати, от ми й не спинаємося на них без узуванки. Каміння нам на те, щоб його тесати й будувати з нього замки, і ось монсеньйор володіє чудовим замком: найшляхетнішому на весь край баронові годиться розкошувати в найвеличніших хоромах. Свині створено, аби їх споживали — ми їмо свинину цілий рік. Отож ті, хто стверджує, буцім усе гаразд, кажуть глупство, треба казати, що все — на краще…»
Утішалася з тексту, день видався найкращим — точнісінько за Панґлосом. Гіпсовий Вольтер при мружувався, дослухаючись до клацання комп’ютерних клавішів, що вкладали його французькі слова рівними рядками в український дривітень.
«Мадам Командо, — дочекавшись павзи, обізвався стиха. — Ви сьогодні при надхненні. Я замилуваний. Уявіть собі, я знав невігласа, який твердив, що творчого розуму не існує, а — лише рух, який і спородив усе, що ми бачимо, й усе, чим ми є.
Нонсенс. А вашою, дивною для мене мовою — дурня свиняча. Розумних істот, а ми з вами, мадам Командо, такими є, не може сформувати грубе буття, сліпе й бездушне. Адже я наполягав, наполягаю й наполягатиму, доки сліпий фатум ув особі вашого кота не розіб’є мого нинішнього гіпсового втілення, що між ідеями Платона і послідом мула різниця — є! А це означає, що Платонів, мій і ваш інтелекти походять від якогось іншого потужного інтелекту».
«Ви, пане Вольтере, за позаземне походження людини?» — розім’яла затерплі в’язи Зірка. «За що мені подобаються жінки? За вміння гостро формулювати. Сказавши «позаземне», ви не наголошуєте ні на чому конкретному, аби не пошитися в дурні. І водночас даєте натяк на свій непересічний розум. Відповім. Коли ми бачимо досконалий механізм, то здріємо за ним безпомильного механіка. Світ — чудовий витвір, а це означає, що існує чудовий інтелект, хоч би де він перебував. Арґумент старий. Проте від цього він не став гіршим».
«Пане Вольтере, якщо ми не зросли самі по собі, як сироти попідтинню, а дбайливо виплекали нас якісь стоокі, богоподібні прибульці, як розсаду для городу, то звідки взялися погані люди? Вбивці? Терористи? Зрадники? Заздрісники?» — «За що мені не подобаються жінки, мадам Командо? За вміння все високе й філософське вмент перекрутити на нице й конкретне. З високої ідеї корови зробити яловичу котлетку».
Командо наполягав, аби Зірка не їхала до аеропорту.
— Елла може не повернутися з Америки. Я себе не зрозумію, якщо не попрощаюся з нею, — впиралася Зірка.
— Що за примха летіти перед Новим роком, там буде Бабілон, закордонці товпляться додому.
Могла зачекати, — буркотів Командо, допомагаючи Зірці вдягатися. Щоб не віяло в шию, не мерзли ноги.
— Так склалися зорі, — озвалася з-під теплого шалика Зірка.
— Американські?
— Небесні, — засміялася Зірка.
Командо вів авто обережно, оминав вибоїни.