— ?
— Усі записані на касету жінки мали стосунок до «Деметри», виїхали за її допомогою до Штатів, там народили і позбулися дітей, не одержавши за це обіцяних грошей. Усі, отямившись на батьківщині, заходилися розшукувати кривдника Григорія. Для всіх, окрім цих двох, розшуки скінчилися могилою — здебільшого автокатастрофи.
Гуща й Дохтурова, за моїми даними на той час — ледве вижили. Де вони тепер, не знаю. Чесно кажучи, я за ту «Деметру» вже й думати забув…
— Григорія знайшли?
— А хто його шукав? — знизав плечима Олег.
— Розумію, вам стулили рота хабарем, а вішати собі на голову резонансний висяк ніхто не схотів.
— Даруйте, як вас по батькові, я не вловив? — Іванівна.
— Тетяно Іванівно, не треба парити! Ви мені весь час вичитуєте, дорікаєте здирництвом і таке інше. А самі що наміряєтеся зробити? Не дати ходу кримінальній справі, аби вдовольнити свій приватний, як я зрозумів, інтерес. Даруйте на цинізмові. Але він похватніший у спілкуванні.
Годі зайвий раз добирати нового звуку під давно відомі речі. Хабарництво — воно і в Африці хабарництво. Хоч його й перейменували на корупцію. Для престижу. І зловживання своїм службовим, то є зловживання. І не треба мені тут на сумління тиснути і строїти неїзвєсний цвєт лиця. Ми — однаковісінькі. Обоє рябоє.
На порозі постала Зоряна.
— Перегнала?
— Яволь, герр гауптман! Ґенуґ! Ґенде ґох, аусвайс, матка, яйка, млеко!
Зоряна поклала касети, хвацько розвернулася через ліве плече і, карбуючи крок, зникла за дверима.
— Коли дастеся знати про «Деметру»? — провела її поглядом Кулик.
— Як тільки. Спускайтеся, вас відвезуть.
На вулиці Кулик чекало авто. Не «ауді», а трудовий захеканий «москалик». «Кажеш, на фірму подарували твою дорогущу цяцьку?», — подумки усміхнулася Кулик.
Оксана Гуща жила в приватному секторі на околиці міста. Зусібіч її хатинку вже обступили багатоповерхівки. Засипана снігом, із-за почорнілого струхлого паркану хата виглядала тут сирітсько недоречно. Загавкав маленький кудлатий собачка, Кулик перекинула руку через хвіртку, посунула клямку, постукала в сінешні двері. Довго ніхто не реагував ані на дзявкіт, ані на стукіт. Урешті почувся немічний голос.
— Нікого немає вдома.
— А ви?
— Я ніхто.
— Оксана Гуща тут живе?
— Хіба це життя…