Ткач оглянув тонку, як соломина, дівочку в обтислому до анатомічних деталей вбранні, оцінив півметровий чорний манікюр, так само чорну помаду на білім виду, заяложені дреди до плечей, перламутровий крихітний мобільник замість кулона.
— Усе сказала?
Зоряна поставила перед Кулик стосика з трьох касет.
— Переглянете, покличте, — потекла до виходу місячною ходою Майкла Джексона.
— Даруйте, Зоряно, я не вмію.
Зоряна кліпнула, зроду віку не бачила людей, що не могли дати раду видакові.
— Ось, ось і ось. Це — вперед, це — назад, це — стоп. Це — дістати касету. Сюди ж устромити другу. Ось цим ось донизу.
На касеті Кулик побачила лікарняну палату.
На ліжку — забинтована жінка. Говорить нерозбірливо, мову дубльовано рухомим рядком.
«Я — Оксана Гуща. Працювала на Окружній до розі… Завагітніла, на Окружну ходити не могла — важко носила, жили на бабину пенсію. На дев’ятому місяці мене знайшов Григорій Живолуп і запропонував допомогу від благодійного фонду «Деметра». Я погодилася й поїхала народ жувати до Америки. Там народила. Далі — погано пам’ятаю. Додому повернулася без дитини і без грошей. Почала його розшукувати… Мене збила машина».
— Зоряно, я скінчила перегляд. Зоря-яно!
— Чого гукати, я вже тут.
— Ви можете мені скопіювати ці касети?
— Потрібен дозвіл Олега Володимировича.
— Покличте його, будь ласка.
— Ви ж не маєте відео, — здивувався Ткач.
— Завтра матиму, — щільно стулила бліді губи Кулик.
— Зоряно, пережени касети. Зоряно, ти мене чуєш, чи дрімаєш? Учора була не доза?
— Упс, шефе, ображаєте.
— Я тебе ще не ображав по справжньому. У нас не пиячать, у нас — працюють. Це — приватна контора, затям! Хто вранці ще вставлений від учорашнього — нехай на казьонку працює. Упс!
— Мені потрібні адреси цих жінок, — Кулик із ненавистю зиркнула на свою норкову каструлю, повагалася, чи вдягти тут, вирішила: в коридорі.
— Пройдімо до мене. Ось маєте. Це — Оксани Гущі, це Наталії Дохтурової, а у решти адреса проста: міські кладовища, до запитання.