— Не встигла…
— Здрастуйте, — Олег, не скидаючи куртки, заглянув до кімнати.
— Доброго здоров’я.
— Я вас десь бачив.
— Кулик Тетяна Іванівна, старший слідчий прокуратури.
— Згадав. Це ви вели справу Зірки Симчич?
— Я.
— Ма, розвантаж харчі і дай нам кави. Весь — увага.
— Маю до вас ділову пропозицію. І прошу цілковитої конфіденційності.
— Ого, прокуратура вже живе в демократичному ритмі, раніше балака була простішою: стій, хто йдьот, руки за голову!
— Однією з тем вашої програми на телебаченні була «Деметра».
— Я можу не відповідати?
— Можете.
— Тоді… Ма, я мушу бігти.
— А пироги?
— Увечері. Вас кудись підкинути?
«Ще бракувало, щоб він побачив дірку на колготках, як же його взутися? Швиденько — ноги в чоботи. І взуття нове куплю. За квартирні гроші».
Перед будинком чекала на них розкішна «ауді».
Олег прочинив дверцята, вмостився сам.
— Ось чому ви не захотіли відповідати на моє запитання щодо «Деметри»… Таку машину купити на журналістську зарплатню… — Кулик глянула на Ткача.
— А я її не купував, — Ткач кермував з двору.
— Вам її подарували.