— Проходьте. Тільки скиньте чоботи, я при брала.
«От притичина, у мене цілі колготи?»
— Ось узувайте.
Кулик миттєво, аби не світити діркою, всунула ноги в подані капці. Глипнула в дзеркало, гай гай, жінки в такому, як вона, не ходять. Жінки не ходять, а слідчі прокуратури ходять. Для конспірації.
— Записуйте. Тісто я роблю листкове, не люблю глевтяків. Щоб не марудитися, купіть у супермаркеті, тепер пристойні півфабрикати… — скоромовила мати Олега Ткача.
— Даруйте…
— Ви ж хотіли рецепта, хіба ні? Однаково до приходу сина не розмовлятиму. Проходьте, сі дайте. Не проти, я піду на кухню? Дякую. У нашому парадному вже у три квартири лазили, Олег спілкувався з міліцією як свідок. Ви з цього при воду?
— Ні.
— У Олега важка робота, я боюся, ображені після кожної передачі знаходяться, переслідують, прав вихитують, хоч і двері панцерні поставили…
Ви до нього в роботі?
— Ні.
— Учора в нашому дворі стріляли. Щовечора канонада. Чечня якась. Убили когось?
— Ви ж казали, що не розмовлятимете зі мною до приходу сина.
— А я й не розмовляю. Я питаю.
— Ні.
— Що ні?
— У дворі нікого не вбили.
— Дивно. То навіщо вам Олег?
— А тепер помовчу я.
Хтось прийшов. Олегова мати кинулася до передпокою.
— Тут до тебе з прокуратури.
— Чому не попередила?