— У нас обмаль часу. Доки ви зараз переживаєте, хтось іще може випити вашу отруту.
— Вона не моя.
— А чия?
— Навіщо ви так зі мною? — знову заплакала Шушунова.
— Того чоловіка, який щойно заходив і давав вам нашатир, ви бачили коли-небудь?
— З бородою?
— З бородою.
— Ні.
— Як то?
— Ніколи.
— Він не приходив до інституту?
— До мене ні.
— Ні про що не розпитував?
— Ні.
Кулик заходила кабінетом.
— Розказувати далі? — насмілилася Шушунова.
— На чому ми зупинилися?
— Я раділа з нової роботи. — І що?
— З’явилася вона. Почала ходити. Грошей попросила, а які в мене гроші… А тоді… — вона знову замовкла.
— Та зрушите ви з місця? — скрикнула слідча.
— Вона попросила отрути… Щурів труїти. Я дала.
Пояснила, щоб руки гарно мила, отрута сильна, а ліків од неї нема, в організмі не визначається…