— Шушунова сповзла зі стільця, схопила руку слідчої і заголосила, — заради Бога, нічого не кажіть їй, не кажіть їй нічо-о-ого-о-о… Що я тут була…
— Випийте, — слідча цвіркнула з сифона води. — Ви в безпеці.
— Я все скажу…
— Де, коли і скільки часу ви з нею працювали?
— У ресторані «Дорожний», у буфеті, у дев’яносто четвертому.
— Що трапилося в ресторані?
Шушунова мовчала.
— Мені вас не шкода. Зі свідка можете стати співучасником дикого злочину. — Кулик витягла зі столу кілька світлин і одна за одною показала. — Ляля і Катя Пономаренки, по п’ятнадцять років, Назарко Марченко, шістнадцять років, Андрій Перегуда, Валентина Валентинівна Король. Вони мертві…
Шушунова знепритомніла. Кулик схопила телефона.
— Стасе, до мене. Негайно.
Стас оцінив обстановку, витягнув з шафи нашатир, ватку, помахав перед носом свідка.
— Може «швидку» викличу?
— Не треба, — очапалася Шушунова. — Я сама. Можна взяти сумку?
— Дякую, Станіславе Павловичу, можете йти.
— Водички б іще.
Свідок налапала пігулки, проковтнула їх, запила, випросталася.
— Знала ж, що добром не скінчиться, — нарешті проказала.
— Ми працювали в буфеті два з половиною роки. Майже три.
Дала вперше гроші, я відмовилася. А вона — ти, мабуть, стукачка. З тих недоважених грамів, каже, ніхто не схудне, а й схудне, то собі на користь… Сказала, з начальством треба ділитися, за вигідний товар і все таке…
Я звикла. Чекала тих грошей, допомагала їй. Зарплатня, самі знаєте. Та й небагато вона давала. А собі шубу купила, обручки. Казала, на чорний день. Казала, сама про себе дбає, разведьонка повинна бути напакована, щоб її хтось іще узяв.
Прийшла ревізія. Їй дали всього рік. Про мене ні на слідстві, ні на суді слова не сказала, на себе взяла. Через рік вийшла…
Я вже працювала в дитсадку ложкомийкою. Зустріла Максимову. Ми з одного класу. Вона у геоінституті працювала і мене прилаштувала. Пробірки мити. Підучилася, курси скінчила, пройшла тарифкомісію, стала лаборанткою. А тут… — Шушунова знову вимкнулася.