— Як то?
— Зник у невідомому напрямку. Разом з матір’ю. Або у відпустку поїхали…
— Або?
— Почнемо?
— Де пацан?
— Не кричи. Справді не знайшли. А чутка майнула отака — не вірить керівництво у твою причетність до цієї каламутної справи. Ясний перець, став ти жертвою підстави. Замочити тебе хочуть баби. Маю пропозицію. Ти — мені, а я — тобі.
— Пропонуй.
— Не спішиш на обід? Як тобі в камері?
— Нормально.
— У камері завжди погано. Що й слід було довести.
— Я сказав, що полковник ПДВ. Хлопці зрозуміли правильно.
— Жити хочеш… У мене такий розклад: ти свідчиш проти Симчич, мотиви її злочину і таке інше я тобі дам. Тебе випускаю додому, до хати.
— А їй що буде?
— Не дуже, щоб дуже. Труїла не вона власноруч, а дурка, це доведено, і ля-ля-фа. Куди веслуємо, до камери чи додому?
— А як ти мене випустиш, якщо пацана не знайшов?
— Це мій клопіт. «Какая бо-оль, какая бо-оль, АргентінаЯмайка пять ноль».
— Згоден.
Шушунова сиділа в кабінеті. Куталася в шалика, покашлювала.
— Чому не сказали що хворі? Я б сама приїхала.
— Я повинна.
— Розповідайте. Від моменту знайомства.
— Я працювала з нею два роки… Благаю, на колінах молю,