— Розкажіть, будь-ласка, про Шушунову.
Завлаб незадоволено вивчив посвідчення, знизав плечима. Є такі люди — кожний порух йому незручний, слова зайві, а будь-яка людина — противна.
— Я мало про неї знаю. Нічого такого, щоб вас зацікавило.
Охайна. Самотня. Порядна. Не конфліктує, хоча і в жіночому колективі. Про подруг і друзів не знаю. Вона — хороший працівник. З колишнього життя. Зараз усі права качають. А працювати нікому.
Кулик з вікна оглянула двір. З клумбою посередині. З ослінчиками під вербами.
— А де звалище?
— Не зрозумів, — завлаб підняв на чоло окуляри.
— Що на нього відходи викидаєте. Сміття, тару…
— Тару маємо, — завлаб підвівся, теж підійшов до вікна. — Звалища не маємо. У нас відходи специфічні, і посуд, і рештки препаратів бувають токсичними. Раз на тиждень приходить машина і забирає. Немає ніякого звалища.
Біля прокуратури навперейми кинулася Зірка Симчич.
— Я до вас. Я згадала. Про червоний телефон. Він ні в чому не винний.
— Не так швидко і не тут, — проказала Кулик.
Симчич ступила за нею до прокуратури.
— Ходіть додому і напишіть усе, що знаєте. Віддасте мені особисто до рук. Більше нікому. Нікому. Ясно? — звеліла.
До Кулик зазирнула Настя.
— Вам лист залишили. І ще — до вас відвідувач.
— Скажи йому — не сьогодні. Завтра.
— Тетяно Іванівно, він — піп.
— Хто?
— Батюшка тобто.
— Клич.
Отець Василій був у цивільному. Лише довге волосся з-під капелюха, борода і хрест на грудях. Кулик нерішуче підвелася, не знаючи, як поводитись.