Помовч, а я подумаю. Без мене це робити, я бачу, нема кому.
Олійник подивилася у тоноване шкло, поправила зачіску.
— Ходімо на повітря, тут цікавих багато, — і першою вийшла.
На прокуратурському дворі підставила обличчя сонечку, примружилася.
— Хлопець нічого не сказав, — сполохано сказала Кулик.
— Злякалася за нього? Лякатися будеш тоді, як від мене команду почуєш: стояти, боятися! То куди він з мамою поїхав? У піонерський табір?
Кулик уперше відчувала, що то є спаралізована воля, і ситуація крутить тобою, як хвіст собакою. Не здобувалася відповісти Лідії.
Бриніло в мізках: нехайвонадастьменіспокійябільшенеможунехайвонадастьмені спокійянеможубільше.
— Гаразд. Я пішла. Щось буде новенького — телефонуйте.
Дзвоніть, пишіть, заходьте.
Лідія потупотіла на вулицю. Зупинилася, ляснула себе по стегну.
— Забудькувата стала. Мені Станіслав Павлович сказали, що у Голуб знайшли отруту. Залишки в колбі.
— Так і сказав?
— Такий приємний хлопець. Ввічливий. Жартун такий.
— А що ви, Лідо, робили на дачі?
— Вам скажу. Бо ви — могила. Що роблять на дачах самотні чоловіки і самотні жінки? Злягалися. Я — обережненько, щоб синочкові нашенькому не зашкодити. А він — геть розкочегарився. Якби ж знаття, що бандюган, я б йому дівочої честі і жіночої гідності не віддала. Приказував: від тебе конваліями пахне. Як закохані чоловіки перебільшують… А ще кажуть, що ви із Свєткою Шушуновою подружилися, — подивилася в очі слідчій.
— Хто каже? — Кулик відчула, як загупало в грудях.
— Брешуть, напевно. Такі люди в нас. Забалакалися ми.
Усього не перегомониш. Побіжу. Подбайте, Танюшо, про піонера нашого, аби не був аж надто балакучим. І про Свєтку не забудьте.
Кулик у кабінеті телефонувала. Ніхто не відповідав.
Вийшла на вулицю. Службової машини не видко. Подалася на автобусну зупинку.
Вийшла біля інституту. Штовхнула важкі двері, розпитуючи зустрічних, дісталася лабораторії. Показала посвідчення, знайшла зава у кабінетику, відгородженому стелажами.