— Тільки не дуже баріться, Тетяночко, нам з синочком уже спатоньки.
Кулик перечекала, доки Стас мав би допровадити Олійник до кімнати для впізнання. Зайшла до сусідньої кімнати, вийшла з хлопчиком. Швиденько повела його, всадовила перед вікном у стіні. За вікном юрмилося кілька жінок. Лідія за склом випила з термосу, позіхнула, глянула на годинника.
— У зеленому платті! — хлопчик тицьнув пальцем у шкло.
— Не помиляєшся?
— Чесно, вона приїжджала на дачу. Я бачив. Міліція приїхала, а вона втекла через вікно. Я бачив.
— Спасибі, Льоню. Цей дядя тебе проведе. Ніде не затримуйся. Біжи до мами, вона в дворі. І швиденько їдьте додому.
— А вона звідти бачить, хто тут сидить?
— Ні.
— Клас! Як у кіно, а…
— Біжи, Льоню, біжи, не барися.
Простежила у вікно, як хлопець підійшов до матері, як сіли в машину, повернулася.
— Як почуваєтеся, Лідо?
— Як коняка на весіллі: морда в квітах, жопа — в милі.
Вгадую, кого це приводили мене впізнавати? — приязно посміхнулася слідчій.
Олійник перечекала, доки решта жінок вийшла з кімнати, причинила двері.
— Тільки не нада ля-ля, Танюшо. Ми кіна дивимось. Кому ти мене показувала? Я й сама знаю. Пацанові з дачі, більше нікому.
Кулик мовчала.
— Я про нього геть забула, — осміхнулася Олійник. — Меткий хлопчина. І пам’ять нівроку. Треба думати. Як нам з тобою з халепи виплутуватися. Синочка нашого рятувати.
Хто про шмаркача ще знає?
— Ніхто. Крім мене.
— Дарма брешеш. Стасік знає. І Зірчин махальник знає.
Знати він, канєшна, знає, та хто йому повірить за гратами.