Тім’я поворухнулося.
— Це ви мене викликаєте, Зірко Орестівно, — гидотним голосом мовив Покотило. — На відвертість.
Підвівся, блазенськи вклонився, вказуючи на свій стілець.
Його обличчя скидалося на корж-плескач, з недопеченою м’якушкою носа.
— Прошу сідати, пані, прошу порепетирувати, як ви тут виглядатимете.
Отже одяг обрала вдало. У сіренькому скромненькому виглядала б такою, на яку можна наїжджати, а викличний бузковий дозволяв наїхати самій. Почувалася Ксеною.
Принцесою-воїном. Зірка поправила на плечі тоненьку шворочку торебки.
Петропавлович засопів, назад за стіл не поліз, смішно й подурному стовбичив.
— Як ошуканий муж, дізнаюся останнім.
— Чому зобов’язана своєю візитою до вас?
— Ви втягнули всіх у скандал, — аж верескнув і забігав, мов колобок. — Ви привели цю ідіотку Голуб. Ви прилаштували Олійник. Не діждете! Маю міцні руки та добрий шлунок — не таких ковтав-перетравлював.
Потрудіться написати заяву про звільнення за власним бажанням. Це все, що можу для вас зробити… зважаючи на моє до вас колись добре ставлення. Вчителі, яких підозрюють у вбивстві своїх учнів, тут не потрібні. Не нацьковуйте на мене вбитих горем батьків і так звану громадськість — це вам не допоможе.
— А що допоможе вам?
— Ваше звільнення! Не змушуйте мене…
Що не змушувати — не почула, бо вже причинила за собою двері. Я привела Голуб і Олійник. Хочу на його місце.
Банально. Що сказав цей курвин син?
«Учителі, яких підозрюють у вбивстві дітей». Воно.
— Зірко, тобі води? — секретарка Тома співчувала. — Що він тобі сказав? Не чула, бо виходила на кухню, там з Лідкою істерика…
Зірка притьмом вибігла.
Слідча Кулик сперлася ліктями на стіл, невидючими очима втупилася в стіну. Підупала. Збайдужіла, зблякла. Те, про що дізналася…
— Викликали, Тетяночко? — до кабінету зазирала Лідія Олійник.
— Підійдіть до Станіслава Павловича, він покаже, де мене зачекати.