— Вона завжди люта, чи тільки на свята? — в їдальні охоронець обернувся до Зірки.
— Що означає — люта? — запитала Кулик у кабінеті.
— У неї життя важке.
— У неї одної, — пробурмотіла Кулик.
— Прошу?
— Усе, що ви розповіли, викладіть на папері. З подробицями.
— Зараз?
— Можете вдома.
Зірка пішла до виходу, обминаючи столи з купами тек.
— А що ви можете сказати про шеф-кухаря їдальні Губську Ольгу Олексіївну? — наздогнало її запитання слідчої.
— Симпатична жінка. І готує смачно, всі кажуть.
— Ви вільні.
Коли Зірка пішла, слідча припалила сигарету недопалком.
Перемотала плівку диктофону, увімкнула запис. «Це хто? Посудниця Олійник Лідія Ільківна». Зупинила запис, посиділа. Аж раптом зблідла. Схопилася за сумочку, витрясла все на стіл. Хапливо зателефонувала.
— Це я. Нормальний голос. Слухай, Ігоре, як по батькові Ліду? Щось мені сьогодні забило памороки. Ільківна… Вона нам обіцяла, що не працюватиме, бо наших грошей їй вистачить… Ні, сама приїду.
Слідча напорпала пігулку, запила, посиділа.
Зірка йшла до виходу.
— Всім очистити коридор! Всім — у кабінети!
Навстріч бігло троє солдатів з автоматами, а межи них — неголений дядько з руками за спиною.
— Очистити коридор! — гарикнуло над вухом, конвой промчав на вихід, де вже тьмянів прочиненими дверима автозак. Зірка визирнула. До арештанта кинулася нетвереза жінка з розмазаною морквяною помадою, з перепаленим перманентом, на якому дивом трималася газова косиночка.
— Мішутка! — верескнула жінка.
Мішутку хутко запакували до автозаку, клацнули броньованими дверима і дали газу. Жінка, лаючись, побігла слідом. Прошуміло — й нема.