— Там лежать і мої діти, — скинулася Зірка, вже не схожа на топ-модельку, — як вони?
— А ви їх не провідували?
— Ходжу щодня, підмінюю мам, — рівно сказала Зірка. — Учора охоронець був живий…
Слідча закурила.
— Я на цій справі очемерію. Кинула курити першого травня, — сказала вона. — Тепер по дві пачки смалю. Спати перестала… Найтяжчі близнята Пономаренки. То про що ви говорили з холодильним майстром? Можливо, ви остання, хто його бачив живим.
До їдальні зазирнув високий накачаний молодик.
— Дівчинко, — звернувся до Зірки.
Рудий Бориско Кузьменко заїржав, мов кінь.
— Це не дівчинка, Андрію, це наша викладачка, — випнув груди. — Зірко Орестівно, це татів охоронець за мною.
Можна він почекає, доки я дочергую?
— Дуже приємно, даруйте… — посміхнувся Андрій.
З кухні вийшла дебела молодиця у білому халаті і фартусі на помітному череві.
— Тут не можна перебувати стороннім. Ще дачку принеси та отаборися. Чого стоїш, валі отсєда. Круті пєдалі, пока нє далі, — хамонула охоронцеві.
— Мадам, ви жорстокі, — він кинув косинця на Зірку.
— Мадами — це вони, — молодиця кивнула на Зірку, — А ми — люди прості. Нас можна й ногою. Три ха-ха.
— Це хто? — запитала слідча в кабінеті.
— Посудниця Олійник Лідія Ільківна, — відповіла Зірка.
До їдальні зайшла літня жінка у крохмальному халаті, дієтсестра.
— Все, Лідок, домовилася. Вони зраділи, як самашедчі, присилатимуть машину щодня і забиратимуть.
— Кого? — перепитала Лідок.
— Помиї. Накрилася твоя свиноферма мокрим рядном. Не слухала мене, тепер начувайся. Заразу більше не розводитимеш. — І звільнюся, — обличчя посудниці пішло червоними плямами, вона заволала. — Кого ти на моє місце знайдеш, хто піде на ваші смердючі копійки. Шукаєш собі халепи, Валько.
Ти її знайдеш!