— Тобто?
— Руками Голуб влаштовує теракт у ліцеї. Могла, до речі, й не знати про високу токсичність барбізону, чекала лише масового проносу. Я оце подумав, що не такий уже й віслюк, як зізнався недавно. Отрути в торбі Голуб за першого нашого обшуку вже не було. Симчич забрала її і сховала на дачі свого нареченого.
— Навіщо?
— Такі речі як отрута, що не залишає слідів в організмі жертви, на вулиці не знайдеш, бо треба знати місця. Я особисто її не викинув би, а при нагоді присмачив би Вареникові бутерброд. Це не для протоколу. Дурний жарт, апарте, себто в бік, як кажуть на театрі. Далі. Цей наречений Симчич — постать для слідства не остання. Характеристики від оточення: незадоволений, впертий, брутальний, нечистий на руку…
— ?
— Під час обшуку на його дачі знайдено телефон, що належав покійному Перегуді.
— Далі.
— Несподівано для Симчич справа виходить з-під її контролю. Злочин бажаного розголосу не набуває. Влада не дурна: наказує все запорпати в пісок. Аби досягти мети, Симчич труїть дієтсестру. Сказавши «а», каже «бе». І це вже — справжній свідомий злочин. Вже знає, що барбізон — повний гаплик. Плюс халепа з американською дочкою, телебачення. Преса захлинається, Америка готує морських піхотинців для зліквідування в нас терористичного угруповання, директора ліцею не сьогодні-завтра турнуть, а кращого кандидата на його роль, ніж наша фігурантка, годі й шукати. Симчич поза підозрою, на неї нічого немає, а Голуб непідсудна… Дещо маємо й ми — розкрутили складнющу справу. У мене все. Оплесків не треба.
— Зроби запит про всі справи, пов’язані з торгівлею продовольчими товарами в Києві за вісімдесят дев’ятий рік і занеси мені. Дещо хочу уточнити.
— Йєс, мем. На сьогодні? Жарт.
— Не жарт. На сьогодні. Я дочекаюсь.
— Ви від мене щось приховуєте?
— Стасе, зроби, як я прошу. Як експеримент? — Інформацію здобув візуально, органолептично і повітряно-крапельним шляхом.
З вікна лабораторії геоінституту справді можна ідентифікувати людину на смітнику, сама Шушунова і показала.
У себе Кулик щільно причинила двері, ще й повернула ключа. Поклала справу Олійник і справу Шушунової, червоним маркером підкреслила абзаци в кожній з них.
Вимкнула комп’ютер. Не призвичаїлася ще до нього, якийсь психологічний ступор: замість вільно думати, морочишся з технікою. Інша річ — з ручечкою і папірцем розв’язуєш у старий козацький спосіб логічні задачки… А от як друкарська машинка комп’ютер незамінний.
Між кружальцями з прізвищами Шушунової і Олійник пролягла червона лінія, згодом — інша. Неначе знак рівняння.
Зателефонувало. «Ні, не чекай, затримуюсь. Мушу дечого дочекатся. Так, здається, трапилося. Вдома поясню. Я не нервую, я в паніці. Не знаю, що вчинити. Може все розсмокчеться, я ж нічим не завинила перед Богом. Хтось вдирається, не клади трубку».
Вдирався Стас зі сувоєм факсової роздруківки.
— Ви зачинилися. Терористи вже у коридорі? Будемо відстрілюватися? Дати вам парабелум?
— Протягом відчиняє двері. Ти сьогодні спринтер. Це мій запит?
— Я ракета з роздільними боєголовками, накриваю всі цілі.