— Тетяно Іванівно, дати вам цукерочку?
— Бажано з бойовою отруйною речовиною.
— Це вам щойно передали, — секретарка простягнула газету з червоним підкресленням.
— «Лист до редакції, — прочитала Кулик. — На численні заяви до прокуратури я, мати дитини, що трагічно загинула, не одержала жодної посутньої відповіді. Я не хочу, щоб убивця через бездіяльність слідства знову скоїв злочин…».
Кулик подивилася на Стаса.
— Я давав відповіді. На всі листи. Можна перевірити в канцелярії.
— А що ви подали Криворучкові?
— Струнку й глибоко ешелоновану версію про скоєння злочину такою собі Голуб, за якою дурка всі очі виплакала. А знаряддя злочину вона взяла на сміттєзвалищі геоінституту.
Голуб зробила це не з власної волі — стала маріонеткою у чиїхось руках…
— Ходімо.
— Продовжуйте, — сказала в кабінеті Кулик.
— Тетяно Іванівно, я лякаюся, коли ви мені говорите «ви». — І правильно робите.
— У нас немає доказів проти Симчич, — палко заговорив Стас, — але є мотив, це вже щось. Криворучко…
— Ще раз з твоїх вуст я почую прізвище Криворучка!
— Мовчу, мовчу, вже ніхто нікуди не йде.
— Хтось не тільки йде, а біжить, летить до геоінституту, все ретельно перевіряє. І я навіть знаю, хто це.
— Тетяно Іванівно!
— Станіславе Павловичу, я не піду з роботи, доки не дочекаюся.
— Мушу бути відвертим. Може це й не моя справа, але…
Навіщо нам шукати пригод на свою голову, роздмухувати цю гнилу справу? Так ми ще до тероризму докопаємось.
Міжнародного, завважте.
— Ви ще тут?