— Звідки ви знаєте про дачу? Я там давно не був. Не прибрано. Холодильник порожній.
— Мені вже треба про це життя знати менше. А то я просто рентген — усіх до печінок бачу. Це втомлює, бо всі однаковісінькі… Харчі зі мною, що Бог послав.
Джип викотився на оболонську дорогу, повз пивзавод «Оболонь», дитячу лікарню, на Вишгород, до греблі. На Десну. Як раділа дружина, коли йому, учасникові бойових дій, дали ділянку. За коротку відпустку з Афгану виправив папери, завіз будматеріали. Дружина мала зустріти його з війни у новому домі… Хотів пізніше продати, щось утримало.
Може, Десна?
— Ви мовчите й мовчите. Чому до мене не звернулися? Про живіт. Не в матері травок питайте, а в мене. Я — відьма. Але біла відьма, зла не чиню.
Промайнули греблю. Море розсунуло обрії. Любив простір.
Може, після вибуху, коли знайшли його під шаром кам’янистої землі, на яку він не знати за яким дідьком приперся зі зброєю.
Лідія по-хазяйськи обдивилася дачу, садок, забур’янені грядки.
— Я до сусідів по ключ, — гукнув Командо.
На сусідському городі гасав пацан, рубаючи лозиною голови висхлим будякам.
— Слухай, старий, — покликав Командо, — ти мені не допоможеш?
— Кудись збігати? — пацан по-чоловічому ляснув по долоні.
— Через годину заглянь до мене, скажи, кличуть до телефону.
— Збрехати? — засміявся хлопець.
— Допомогти, як мужчина мужчині.
Лідія заходилася біля столу. Крапнула в чарку темної рідини.
— А що ми п’ємо? — Командо глянув на свою чарку з темною рідиною і на чарку Лідії — з прозорою.
Лідія побовтала глиняною пляшкою з-під ризького бальзаму.
Командо затримав чарку. Лідія засміялася, відібрала чарку, сьорбнула повернула Командо. Той випив.
— Мишей треба після зими вивести, — Лідія викладала на тарілки харч. — І зайці кору в яблунь погризли. У мене пацюки були — як поросята. Хоч на базарі продавай. А що, це — ідея, — бабцям, що торгують м’ясними пиріжками.
Щуряче м’ясо, кажуть, за поживністю нічим не згірше за свинину…
Командо пересіпнуло, поклав виделку.