— Я їх вивела. І тобі поможу. Ось, дарю на долгую і вєчную пам’ять, — вона витягла з сумки загорнуту в газету лабораторну колбу з обірваною жовтою наклейкою. — Як користуватися, розкажу. Постав десь у калідорі, потім руки гарно вимий.
У сінцях Командо роздивився колбу. За столом брав лише магазинні продукти — ковбасу, сир, обминаючи таріль зі смаженою свининою і миску з холодцем. Лідія захмеліла.
— Чого я тут буду перед тобою шифруватися… Ти — не пацан, і я вже… повна роза. І задком, і передком перед нашим Хведорком, — грайливо осміхнулася Лідія. — У мене — хазяйство, і ти дещо надбав. Будинок до будинку, добро до добра, грошики, як той казав, до грошиків… Для престижу, як приказував мій покійний чоловік…
— Що-о?
— Злякався? Живий Олійничок мій дорогенький. Приказка така. З чоловіком розлучилась, називай його — покійний. Для сміху. — Лідія підійшла до Командо, обійняла за плечі. — Ти на мене не зважай. Це я від хвилювання. Мені від тебе нічого не треба. Ти ще не знаєш, якою я можу бути. Не люблю бабодурів, а ти не такий, за тобою жінка…
У двері затарабанило. Командо відчинив.
— Тут вас шукають, — гукнув пацан.
— Льонько, ти справжній товариш, біжи гуляй.
— Та ні, вас шукають. Міліція питає, де ваш будинок.
У дворі вже товпилися люди в цивільному і міліціянтських одностроях, стояв службовий газик. Міліціянт увійшов до сінців.
— Ваше прізвище, ім’я та по батькові? — запитав.
Командо намацав у кишені, подав паспорт.
— Ось ордер на обшук.
— У мене?
— Це ваш будинок?
— Мій.
— Прошу пойнятих пройти до кімнати.
У кімнаті Командо побачив на столі одну тарілку, одну чарку, одну виделку. На прочиненому вікні, що виходило у протилежний бік, тріпотіли відірвані смужки паперових заклейок. Серед тарілок лежав маленький червоний стільниковий телефон. З відеокамерою.
Травіата годувала собак, вони підстрибували, хапали на льоту.
— Ко-о-отики, — щасливо муркотіла Травіата.
— Привіт, Травко, — підійшла Лідія.
— Лі-і-іка, бачиш, ко-о-отики.