— На пенсії. За інвалідністю. Бандитськими ножичками почекрижений. Але з улюбленою роботою не розлучаюся. — І-і-і? — радо завищала Марина.
— Тихо будь. Прокурор почує. Кажи про наше.
— Такої мобіли, як ти показував, немає. І не було. Для нашого ринку невигідна, бо задорога, ексклюзивна. Заробила на шашличок? — І пляшку шампанського.
— Мені краще горілочки. Крапельку.
— А я дивлюся — ти, чи не ти, — ляснув Командо по плечу Василь Олійник, екс-чоловік Лідії.
— Це він, — радісно захилитала позолоченими виноградними гронами у вухах Марина, — а у вас місце є?
— Он там, у кутку, веслуйте туди, до хлопців, а я щось візьму. Для престижу.
— Дві секунди! Марино, кермуй до тих хлопців, а ми засмажимо шашлички.
Командо й Олійник розчепірили шампури, прилаштувалися біля мангалу.
— Нова наречена? Чи так, охотуха? — кивнув Олійник у бік Марини, яка почувалася у чоловічому гурті, як золота рибка в екологічно чистому морі. Її заливистий сміх мав великий успіх. Командо роздмухував газеткою жар.
— А ти насправді з Лідією хочеш ділитися? Там жіночки зубасті, — Командо обернув шампури.
— Це для престижу, — засміявся Олійник. — На фіга мені їхнє добро куркульське. У мене сьомий розряд, хазяїн задоволений, двісті баксів на місяць. На пиво й футбол, слава Богу, вистачає. А туди як до цирку ходжу. У мене від того апетит грає. Як настрій фіговий, дай, думаю, піду, подивлюся, як мої канарочки, моя солодка парочка поживає. Дрином у мурашник: давай, Лідок, ділитися, а то до суду подам. А ті дві кобри… Знаєш анекдот: лежить гадюка на пеньку, сонечко, пташки співають, гарно так, вона розімліла і каже — ку-ку. А тоді — ой, що це зі мною, ш-ш-ш-ш. Отак і я: з’їм твікс та й — додому. З адреналіном, — Олійник закашлявся від диму, Командо вдарив його кулаком по спині. — А серйозно ділитися — ні-і-і-і. Мені ще жити хочеться.
— Себто?
— Пивка попити правильного, у саунку сходити, на риболовлю там. Ти не рибалка?
— Ні.
— Я місця знаю — повний атас. Жерех бере — во, як порося. Чехоня на резинку — за раз кіло… На базарі одна така рибина на долар тягне.
— Не вб’ють же вони тебе, — Командо ще раз крутнув шашлики.
— Може й не вб’ють. А тільки дід їхній, вітчим Лідчин, а баби Наді другий чоловік…
— Ну, хлопчики, скільки чекати можна… — закомизилася Марина, підійшовши до мангала.
— На місце! — кинув Командо.
Дівчина затнулася і зникла.
— Ну, блін, ти дайош, — заповажав Олійник. — Викапаний Кашпіровський.