— На дві слові, мушу бігти, — Зірка поцілувала бабцю.
— За тобою стежать.
— На Бога, Маріванночко, кому я потрібна.
— Не помічала останнім часом незвичного? — місіс Марпл з Оболоні подивилася допитливо.
— Дві секунди! — вихопилося в Зірки похватне слівце Командо. — Мене хтось фотографує. Здається. А може, глюки від перевтоми.
— Не глюки. Стежить Олег. Ти позавчора привезла його, він перечекав, доки поїдеш, узяв велику торбу, спіймав машину і — за тобою.
— Міг просто поїхати.
— Слухай-чуй. Ондечки заправка. Ти там зупинялася?
— Заправилась. — І він став. Доки виїхала зтудова. Чого, питається?
— Тільки й того?
— Продовжую спостереження.
— А що нового у баби Лізи-королеви? — Є дещо. Тобі ж ніколи послухати.
— Забіжу. Єйбо-присєйбо, забіжу.
Зірка перед дзеркалом добирала вбрання на імпрезу. Тато казав: жінка може бути будь-якою, лише не смішною. Не знаєш, як убратися, говорив тато, візьми просте-чорне, воно недоладним не буває. І ще: між скромним і сміливим обирай перше. Сміливість імітується, а скромність — ні.
У двері дзе-лень-кну-ло! Жінка перед дзеркалом — це Рембрандт у мить останнього штриха «Нічної варти». Хто в таку хвилину заважає — генетичний підлотник.
— Не замкнено, — гукнула Зірка, вже без кайфу натягуючи маленьку чорну сукню.
— Не питаєш хто? — Олег критично оглянув облиту чорним стрейчем постать — гінке стебло тендітного тіла, кульбабка зачіски, жодних прикрас. — А коли сексуальний маніяк чи серійний убивця?
— Поряд з твоєю манерою по-тарганячому лізти в усі шпарини і з’являтися невчасно, секс-маніяки і серійні вбивці відпочивають. Де касета?
Олег зааплодував з канапи.
— Ти мене помітила? А чого ся не виказала?
Олег встромив касету у відак. На екрані зринули Зірка і Джефрі Колінз. Виходять з авта. Обоє стурбовані. Не чутно, але видно. Ось радник анфас, Зірка зі спини, камера біжить на іншу точку, аби зафіксувати обличчя Зірки.
Зірка біля дзеркала поралася з макіяжем.