Командо не відповів.
— То хто з ваших знайомих міг збурити батьків і навіщо? — запитав по павзі.
— Про слідство знають кілько людей. І слідча з усіх брала підписку про нерозголошення. Травка у лікарні. Лідка вдавиться за копійчину, а міжміський дзвінок тепер дорогий.
Та й моїх батьків вона вже сто років не бачила. Щоправда…
Не знаю, яким робом це тулиться до справи… Директорові ліцею і до прокуратури надіслано мої фото…
— Що на них?
— Нічого особливого.
— Точніше.
— У директора було фото, на якому я… цілувалася. Хтось за мною стежив та його зробив.
— Хто це міг бути?
— Може й сам Покотило… Ні, тоді він захворів і не потрапив на зустріч з Клинтоном.
— Дві секунди! Ви цілувалися з Клинтоном? — Командо глянув на Зірку.
Відійшов до вікна без фіранок. Голе скло, блакитно-сірий дніпровський пейзаж за ним.
— А на фото, які ви бачили у прокуратурі?
— Я з Травкою Голуб.
— Вас пасуть.
— Навіщо?
— Добре дізнатися не запізно.
— Це глупство. Навіщо мене пасти?
— Комусь важлива ваша деморалізація. Є такий стратегічний хід — фальшивий наступ. Десь влаштовується великий галас та імітація наступу військ. Туди відтягуються сили ворога, а на оголеній ділянці фронту робиться справжній прорив. Хтось у такий спосіб прикриває свою участь у злочині. Іншої версії у мене немає.
— Ви… теж вважаєте це свідомим злочином?
— А хто ще так вважає?