Капітан Зінов’єв був мужчиною, а перед ним стояла Зірка.
Він глянув на лікаря і санітарів.
— Зараз вона спатиме годин вісім-дев’ять, а тоді рідні можуть викликати лікаря додому… Якщо він прийде, — байдуже сказав лікар. — Можемо забирати, можемо не забирати…
— Чекайте, — Зірка метнулася до своєї квартири, швидко повернулася, тримаючи в руках гроші.
— Поїхали, — сказав лікар, приймаючи бузкового папірця, роздивився, що їх там не один, а два, пхнув гроші до кишені халата і сказав Зірці, — оце наповнений заспокійливим шприц. Ви зможете?
— Як вас звати?
— Навіщо?
— Хочу подякувати.
— Антон Петрович.
— Дякую, пане Антоне, красно дякую.
Зірка повернулася до міліціянта.
— Товаришу капітане, навіщо обшук?
Капітан Зінов’єв утер піт з чола.
— Розумієте, — почав він і затнувся, бо зайшов слідчий Станіслав Павлович, чорнявий бородань, підлеглий Кулик.
— Я опитування сусідів закінчив, — сказав слідчий, — що тут коїться? Чому «швидка» пішла звідси з порожніми ношами?
Лікар «швидкої» знову зайшов до кімнати, винувато стенув плечима. Дав сигнал санітарам пеленати сонну Травіату.
Гроші не повернув. Санітари хутенько впоралися. Станіслав Павлович витрусив на стіл драну клейончасту Травчину торбу: кістки, шматки хліба, папірці, ганчірки, порожні флакони.
Зірка вийшла на двір. Аж знесилена з безпомічності і безпорадності.
— До неї заходила баба, тобто жінка, вибачайте, — почувся голос з-за спини.
Позаду Зірки стояв, руки в кишені, Командо.
— Яка жінка?
— Побачу — впізнаю. Це я телефонував вам.