— Бачила.
— Знаєте, від чого він помер?
— Що знала, розповіла в прокуратурі, — Зірка рушила з місця.
— Дві секунди! Може, вийдемо звідси?
«Виведе, скрутить шию двома пальцями, не кавкну», — подумала Зірка.
— Не бійтеся. Навіщо мені ваша скручена шия, самі подумайте, — стенув плечима Командо у відповідь на її думки. — Я власник фирми, де працював Андрій Перегуда.
На похороні якого ми зустрілись… І його друг. Він колись врятував мені життя… А я не зміг…
— Я маю вам вірити?
Командо заплескав себе по кишенях. Видобув пачку сигарет, кинув одну до рота, просто з пачки.
— Тут курити не можна, — зауважила Зірка.
— Я й кажу, підемо кудись…
— Нікуди я з вами не піду. Нічим не можу зарадити.
Повторюю, все розповіла слідству.
— Кожний відфутболює м’яча від своїх воріт. Вас теж сьогодні намагалися накрити мокрим рядном…
— Ви підслуховували?
— Здобував інформацію. Маю кілька запитань.
— Щось день у мене сьогодні не склався, — втомлено мовила Зірка. — Піду, аби він не став ще гіршим.
— Не робіть помилки, — Командо взяв її за лікоть сталевою рукою.
— Ніно Василівно! — гукнула Зірка, забачивши чергову Козлюк. — Проведіть, будь ласка, пана до директора, — висмикнула руку і пішла з ліцею.
Лідія поспіхом зливала недоїдки у відра, закривала кришками, зав’язувала ганчіркою. Розігнулася, огледіла кухню, вийшла до обідньої зали. Забачила Травіату зі скибками хліба на таці.
— Паразитка, куди ото преш хліб?
— Ко-отикам, — запосміхалася Травіата, — вони голо-одні.