З їдальні почулися голоси. Зазирнула — Лідія вимахувала перед носом дієтсестри ганчіркою.
— Мені не вказуй. Харчі пробуєш — пробуй, до мене не сікайся.
— З такого посуду дітей не годуватимеш. Доки не купимо посудомийну машину — три руками, аби блищали, — тихо сказала дієтсестра, згребла щойно вимиті Лідією тарілки, висипала до мийки.
Лідія витерла руки об фартух, підійшла до Зірки.
— Тебе в прокуратуру знов тягали? — запитала спокійно.
— Так.
— Що ти їм сказала?
— Що питали.
— А про Травку?
— Питали. — І про мене?
— Так.
— А ти?
— Що я вас влаштувала на роботу.
— А що вони до мене мають?
— Пані Зірко, до вас прийшли, — крізь прочинені двері оголосила дитяча голова.
У холі під пальмою стовбичив чоловік.
— Ви до мене?
— Так. Доброго дня.
Зірка роздивилася: очі, ніс, підборіддя, чорний тонкий светр під горло, сірий легкий костюм на тренованому тілі професійного охоронця чи спортовця. «Звідки я, дідча мати, його знаю? Схожий на Шварценегера в ролі Командо».
— Ми з вами бачилися на цвинтарі. Я потребую вашої допомоги, — прочитав її думки Командо.
Він показав фото усміхненого хлопця у військовій панамі і камуфляжі.
— Ви його знаєте?