— Шановний Петропавловичу, — Зірка назвала його, як усі позаочі в ліцеї, похопилася, — Петре Павловичу, як можна писати таку повістку?
— Люба Зірко…
— Я вам не люба, — урвала Зірка.
— А кому люба? — директор гидотно осміхнувся. — Ви дуже дбаєте про честь нашого колективу. А вам слід подбати про себе.
— Уточніть.
— Загинули діти саме вашого класу — раз. У ліцеї працюють сумнівні люди — два. Ви привели цих людей сюди — три. Немає певноти, що вони непричетні…
У приймальні чоловік усе чув.
— Мене взяли до ліцею особисто ви, Петре Павловичу, — чотири.
— Це не теледебати. Нам потрібна консолідація. І конспірація.
— Потрібна правда.
— Мене нудить від демагогії. Все надто серйозно. Стався злочин, сумнівів нема. Зробити таке міг лише божевільний.
Як от ваша дуркувата протеже… І ще, хочу дати вам дружню пораду. Якщо вам кортить зажити слави Моніки Левінські, подбайте зробити це не на очах дітей.
Покотило кинув світлину: Зірка цілується з Клинтоном.
«Невже це так виглядало збоку? Світлини зроблені через спини натовпу. Там стояли лише наші, жодного стороннього.
Діти і персонал. Згадати б, хто іще був».
— Його ви теж викличете на килим? — посміхнулася Зірка, показавши на Клинтона.
— Поміркуйте, чи може працювати педагогом жінка, — Покотило пошукав слова, не знайшов, — ну, ви самі розумієте.
— Не розумію.
— Викладачі ліцею відбули суворий конкурс. Ви чомусь потрапили поза конкурсом. Телефонували з високої гори. Чи не заокеанські друзі натиснули?
Зірка крутнулась до дверей.
— Підручники віддайте до бібліотеки, за них валютою плачено, — гукнув услід Покотило.
Зірка вийшла з приймальні, занесла підручники до бібліотеки.