Джефрі занервував, перейшов на англійську.
— З посольства. Сара захворіла, її завезли до лікарні. Де Перша клінічна?
— Що з нею?
— Живіт болить, нудить, судоми якісь, шлунок промивають. Знову на вулиці, мабуть, щось з’їла… Підвезеш мене? Даруй, барбекю за мною.
Зірка зупинила «жозі» перед лікарнею. Радник пробіг кілька кроків, повернувся.
— Геть забув. На твоє ім’я надійшло особисте запрошення президента Клинтона на імпрезу до Білого Дому, на День Незалежності. Я подбаю про візу. Ти знайома з Клинтоном?
Не знав.
— Зателефонуй — як Сара.
Зірка запанікувала. Сара захворіла… Вона ж не чергувала з усіма… Чи знає про Сарину хворобу слідство? Чи слідчій повідомити? Спитає, звідки знаю, а я відповім, що радник з гуманітарних питань американської амбасади — мій коханець, що він збирався кинути свою Дороті і знехтувати кар’єрою, а я того не схотіла… Немає такої вітчизняної жінки, щоб повірила. Для повноти картини варто додати, що Клинтон запросив мене особисто до Білого Дому…
Поряд із «жозі» біля Зірчиного парадного стало авто.
Вийшла жінка в чорному.
— Пані Зірко… Я мати Каті… і Лариси… — жінці кожне слово давалося нелегко.
— Світку мій! Ксеніє Петрівно, це ви?!
— Ось, — Ксенія Петрівна судомно зітхнула, — я принесла. Підручники. Прийшов з ліцею… лист. Просили здати. Я туди… не можу…
— Які підручники, Ксеніє Петрівно, люба, який лист?
— Не знаю. Розбирайтеся самі, — жінка тицьнула зібганого папірця, поставила стос книжок, стягнутий мотузком, і поспішила до свого авта.
На папірці — комп’ютерний текст: «Пані Пономаренко!
Просимо Вас здати підручники, одержані вашими дітьми в ліцеї. І прослідкувати, щоби вони були в належному стані. З повагою директор ліцею Покотило».
У ліцеї порожньо, лише в кінці коридору бовваніла постать на тлі вікна. Зірка перекладала важкі книжки з руки в руку.
Порівнялася з чоловіком, дотично шкрябонув якийсь спогад… Не пам’ятаю, здалося… У приймальні Покотила пустка. Смикнула двері. Не почувши «заходьте», увійшла.
Слідом за нею до приймальні ступив і чоловік — широчезні плечі, сірі очі, міцне підборіддя, сивуваті скроні. Рекламний мачо. Чоловік злегка торкнув директорські двері, дослухався.
— Чому ви розхвилювалися? — здивувався директор Покотило, куценький, кругленький, з голою головою.