Лідо-Лідо, Боже-Боже! Хто вони всі супроти тебе?
Намірились загнати в кут, гадають, як ложкомийка, то й ногою. Розумаки освічені. Якби надбала диплома — давно б у міністрах ходила. Лідія Ільківна Олійник — міністр охорони здоров’я. Чи в справах сім’ї та молоді.
От, блін, пузо! Спідниця не сходиться. Хіба мотузочка за гудзик прив’язати, а з цього боку просилити його через петельку… Отак. Піджак був завеликий, а тепер — якраз.
Блузу можна не заправляти, пустити на спідницю. Що маємо?
Поважна вагітна жінка. Трохи стомлена й бліда — нормально.
Дитя сьогодні спокійне, неначе знає, що Лідії знадобляться сили. Віднедавна зозулятко з ранку до ночі гамселило нозями й руцями по череву, аж ой. Сказано — міліціянтович. Нічо, нічо, наш з прокуроршою синочку, вже скоро, мамка вже чекає не дочекається.
Лідія склала в сумку теку з паперами, обсмикнула кохтинку, перехрестилася на покуть. Коли той, то гайда.
— Лідко, ти куди? — гукнула мати.
— Воно тобі треба!
— Швидко будеш?
— Як рак свисне.
Роззирнувшись востаннє, чи не забула чого, вийшла з дому.
— Ваше ім’я, по батькові, прізвище? — запитала суддя у молодички, яка почувалась некомфортно під безліччю поглядів.
— Медвідь Віра Іванівна.
— Ви знаєте Олійник Лідію Ільківну?
— Знала. Вже більше десяти років не бачила.
— В яких ви були стосунках?
— Працювали разом у їдальні медичного інституту. Я — кухарем, вона — подавальницею. Роботяща дівка, чепуруха. І метикована. Їй би освіту, завїдальнею б стала.
— Що ви знаєте про її особисте життя?
— За нею хлопці упадали. Вона шанувалася. Казала, себе не на смітнику знайшла. Виглядала перспективного. Знайшла одного. Некрасивий був, прости, Господи… Але всі на нього казали — майбутнє світило медицини. Лідка йому за тиждень шари-бари забила. Хизувалася — я за ним академихою стану, на «волзі» їздитиму, з общаги у трикімнатну переїду.
— А чому вона жила в гуртожитку, маючи житлоплощу у будинку матері?
— Не знаю. Кажуть, не мирила з вітчимом, скандалили.