За віртуальним меню — куди подумки відлетіти звідси?
Якнайдалі. У Почаїв, до Лаври. Коли була там насправжки, дряпало, що святиня, одна з небагатьох правдивих, у чужинецькій власті. Батюшкі-матушкі, лайливі брошурки проти української церкви, відморожено-загальмовані братья в іконних крамницях. Заспокоїлася, коли згадала відповідь одного з лідерів чеченського спротиву на запитання московського журналіста, чи вважають чеченці Чечню суб’єктом Росії. Горець відказав: Чечня — суб’єкт Аллаха!
Отож патріархат святині — на небі. Церкви постають і зникають, а дівоча вузенька стопа Божої Матері, відбита на камені, залишається.
Згадався Почаїв напередодні Покрови. Урочиста літургія.
Чоловічий хор. Тенори вишивають на тлі басовитобаритонному. Люди так співати не можуть, так співають ангели в Раю. Спів — мурашки насолоди, хочеться злетіти на його крилах, невагомо й безтілесно. От тільки терпнуть руки від торби з пляшками святої води (літра — гривня), плаче, б’ється на підлозі дівчина в міському вбранні, їй не заважають, обсідають грішні думки: треба втовпитися, відстоявши кілометрові черги, до стопи, до чудотворної ікони, до ікони «Повна чаша», не забути віддати прокатну спідницю (в штанях жінкам до церкви зась), ще й забігти до платного туалету та встигнути на автобус.
«Достойно єсть яко воістіну блажіті Тя Богородіцу», — виводять срібні тенори. «Прісноблаженную і всєнєпорочную Матерь Бога нашого», — підхоплюють оксамитові баси, і-і-і, — тоненько плаче дівчина на підлозі, а-я, а-я, а-я, — заходиться чиєсь дитя.
Підійшла черга до стопи. Лежить рожевенька, намальована на целофані, за парканчиком. Цьом, цьом, втерла хустинкою, схилилася до віконечка, за ним під підлогою правдивий відбиток, з струменями життєдайного джерела. Нічого не побачила за тьмяним запотілим віконцем. Але ж вона там — дівочо-вузенька, з горошинками ніжних пальчиків, що потоптала граніт, відбилася на ньому, як на мокрій глині.
Вірю. Попри чухонське хамство братів, схожих на рязанських чи псковських десантників у монаських рясах. Бо коли не вірити, що вона — там…
Роздавальня святої води з-під святого відбитку запнута пеленою. «Вода скінчилася», — відказує семінарист при свічках. «У джерелі?» — питаюся. «У відрі», — майбутній панотець незворушний. А бодай вам…
Не випадає сьогодні з терапевтичними спогадами, не щастить…
Слідчий Кучерявий Стас на допитах уже не жартував, не придурювався, а зронив, що від удатного завершення цієї, сказав, резонансної справи проти міжнародного тероризму залежить імідж держави. Ага, Зірка для того й народилася, аби угноїти собою чиюсь політику. Місія з почесних. Адвокат ставав неговірким, заклопотаним. На побачення з Зіркою прибігав запізнено, похапцем ставив одне-два запитання, зривався й біг. Навіть схуднув. Скільки ж йому заплатив Джефрі, що він так побивається? Містер Колінз заплатив? Я вам цього не казав. То хто дає грубі гроші на адвоката для Зірки? Олег спокутує гріхи? Тато? Тато. Може й будинок продав.
Скупчення люду біля суду здивувало — звідки, чому? Зірка не знала, що Олег на всі міхи роздмухував по ТБ ліцейську справу. Вшпинився, як шакал Доренко.
Зірку вивели з автозаку. Сахнулася сонця, приклала долоню до очей. Який ниньки місяць? Вересень, бігме, вже вересень.
Мої діти вертають з канікул. Чом мені ніхто не скаже, як там хворі? А таки ніхто більше не вмер. Знала б. Вона ж убивця.
Зірка заправила за вухо довгу косицю, що впала на обличчя, ступила на доріжку до клітки. Зусібіч продиралися журналісти, тицяли під ніс мікрофони. Як моторно вчорашні селюки перекваліфіковуються на папараці.
Пахне теплим асфальтом, пилом, звідкісь долинуло — смажена картопля, чи що? Адвокат сказав, — якщо справу програють, матиме від п’ятнадцяти до довічного. Він сказав: нам світить. Світить нам, а сидітиме Зірка. Від п’ятнадцяти і до скону.
У залі суду Зірка відшукала поглядом батька. Він осміхнувся, приклав руку до серця, підтримав очима.
Адвокат вбрався у світло-сірий, двобортний, з широкими вилогами і плечима. Як у Леоніда Кравчука. Слухається справа… склад суду… відведення… самовідведення… прошу тиші. Сьогодні на хлопчаків-охоронців зодягли чорні маски з дірками для очей. Ці мордовороти злякалися Зірки?
Тато навчали: будуватимеш хату, пам’ятай три правила — дізнайся, чи не було на цьому місці сукровиці, тобто кривавого вбивства, чи не було перехрестя стежок, чи не корчувався сад, надто грушевий. А як непевна чогось, поклади на чотирьох кутах місця під майбутню хату по хлібині і залиш на ніч. З’їдять хліб тварини — будуйся, звір на погане місце не піде. На чому, Зірко, побудувано хату твого життя?
— Прошу викликати свідка захисту.
«Ну ж бо, Зірко, які звірі прийшли їсти твою хлібину?»
З’явився екзот: кремезний, невисокий на зріст, сивобородий. Бігме, Щезник!