— Кажіть.
— Вже гірше не буде. Олег Ткач працює на телебаченні…
— Знаю.
— Він… знімав на камеру арешт Зірки.
— Звідки ви знаєте?
— Я… бачила на власні очі.
— Чому не сказали раніше?
— Кому?
Дзвінок мобільника нагадував пожежну сирену: вау-ваувау.
— Слухаю, зрозумів.
Авто за півгодини зупинилося перед інститутом ортопедії.
Адвокат таки домігся для Зірки медичного обстеження.
«Іронія долі, — думала Зірка, — мене завезли до тієї самої лікарні, де померли дівчатка, Назарко… Мені нічого не говорять про інших. Чи привіз Джефрі ліки?»
— Слухайте мене уважно, — сказав чоловічий голос.
Зірка розплющила очі. Перед нею стояв лікар. Знайоме обличчя.
— Ви мене знаєте. Я — палатний лікар вашого учня.
— Назара Марченка.
— У нас немає часу. Я не вірю у вашу провину. Ви опікувалися дітьми. Ви дістали антидоти. Що для вас зробити? Тільки швидше. Я сказав, що маю вас оглянути наодинці, без сторонніх очей. Дали десять хвилин.
— Маєте телефона?
— Тримайте.
Зірка тремтячим пальцем набрала номер Командо. Немає зв’язку. Маріванна? Тільки розбурхати стару.
Олег?